Напівпровідники в Україні: гонку чіпів програно чи у Мінцифри є план?

Мікропроцесори давно перестали бути просто компонентами електроніки — сьогодні це «нова нафта» 21 століття та ключовий важіль геополітичного впливу. Якщо оцінювати ситуацію тверезо, Україна в цій гонці поки що на периферії. На тлі світових корпорацій, що оперують сотнями мільярдів доларів та контролюють найскладніші ланцюжки постачання, наш внесок виглядає непомітним, а глобальна «війна чіпів» сприймається багатьма як заздалегідь програна справа.

Чи є у нас бодай теоретичний шанс вийти з цієї технологічної пастки? В ефірі YouTube-каналу «Закрив раунд» експерт Міністерства цифрової трансформації, стратегічний консультант Євгеній Астахов розкрив реальний стан справ. Ця глибока дискусія унаочнила не лише фантастичні масштаби світового виробництва мікросхем, а й унікальні ніші, які Україна намагається використати у своїй новій стратегії.

Чому глобальний ринок чіпів та мікропроцесорів став новою нафтою 21 століття

Сучасна індустрія напівпровідників — фундамент світової економіки, від побутової техніки до надсучасних винищувачів чи тепловізійної оптики. Контроль над ланцюжками постачання кремнію став головним полем битви між провідними державами, які панічно намагаються локалізувати виробництво всередині власних кордонів.

Як зазначає Кріс Міллер, автор бестселера «Війна чіпів», мікросхеми є найбільш складною технологією, яку коли-небудь створювало людство. У найновіших смартфонах містяться десятки мільярдів транзисторів розміром лише 2-3 нм. Для порівняння: товщина звичайного аркуша паперу формату А4 становить близько 100 000 нм. Тобто сучасний транзистор — це буквально конструкція шириною в 15 атомів кремнію.

Пандемія 2020 року продемонструвала критичну вразливість перед дефіцитом кремнію. Тоді світова автомобільна промисловість зазнала збитків у розмірі близько 200 мільярдів доларів, а загальні втрати глобальної економіки оцінили у суму до 2 трильйонів доларів. Це змусило США запустити масштабний акт Chips and Science, а Європу — терміново шукати механізми власної технологічної автономії.

Монополія ASML та залежність індустрії від одного гравця

Ринок мікросхем — це герметична система, де панують кілька гравців. Нідерландська компанія ASML утримує абсолютну монополію на виробництво машин для екстремальної ультрафіолетової літографії (EUV). Це унікальні системи, де лазер вистрілює по краплях розплавленого олова 50 000 разів на секунду, перетворюючи їх на плазму для створення випромінювання, що малює нанометрові схеми. Один такий апарат коштує до 300 мільйонів доларів, а виготовлення лімітоване технологічними можливостями, які практично неможливо скопіювати.

Підписуйтеся на наші соцмережі

Поки американські гіганти Nvidia чи Apple зосереджені на дизайні, безпосередньо друкує плати на атомарному рівні тайванська TSMC. Вони контролюють понад 90 відсотків ринку найпотужніших чіпів, накопичивши за десятиліття гігантський обсяг закритих ноу-хау, специфічного софту та хімічних процесів. Саме цей «коктейль» компетенцій та обладнання робить їхній успіх майже недосяжним для інших країн без багаторічних інвестицій.

Патенти ARM, плани Сема Альтмана та глобальний ринок чіпів

Британська компанія ARM побудувала імперію інтелектуальної власності: вони не виготовляють чіпи, а ліцензують архітектуру, на якій працюють майже всі мобільні процесори. Це нагадує модель «винаходу латиниці», де кожен виробник платить роялті за використання стандартів.

Розуміючи масштаби цієї залежності, Сем Альтман (OpenAI) виступав з планом вартістю 1,4 трильйона доларів для побудови глобальної мережі потужностей з виробництва пам'яті та обчислень до 2030 року. Ідея полягала в створенні власного замкненого циклу для навчання ШІ-моделей. Хоча проєкт згорнули через антимонопольні перепони, сама спроба Альтмана підкреслила: ринок напівпровідників — це «закритий клуб», де доступ до інтелектуальної власності та виробничих потужностей визначає світову ієрархію.

Чому напівпровідники в Україні є питанням національної безпеки

На тлі боротьби за виживання ідея виробництва мікросхем в Україні багатьом здається передчасною. Проте Євгеній Астахов наголошує: це питання національної безпеки.

Перший аргумент — критична залежність оборонного сектору від імпорту компонентів з Азії. Якщо геополітичний клімат зміниться, Україна може опинитися у стані повного технологічного ембарго для потреб ВПК. Ми повинні мати принаймні базові потужності для виробництва чипів, які «не горять» при використанні у дронах та системах ППО.

Другий аспект — інтеграція у шостий технологічний уклад. Без власних компетенцій у сфері напівпровідників Україна ризикує назавжди залишитися сировинним додатком, оскільки сучасна економіка вимірюється здатністю держави самостійно виробляти інтелектуальний продукт, а не лише експортувати ресурси.

Зрілі ноди проти 3 нанометрів: стратегія Мінцифри

Для України немає сенсу намагатися скопіювати надсучасні заводи TSMC (3 нм), де інвестиції вимірюються десятками мільярдів доларів. Наша ніша — так звані «зрілі ноди» (130-180 нм).

Чому це важливо? Військова техніка, ракети, дрони, системи ППО, космічна галузь та промислова автоматика агросектору працюють саме на таких «зрілих» чипах. Їм потрібні не надвисока швидкість (як у смартфонах), а надійність, стійкість до радіації чи температурних коливань та доступна ціна.

Глобальний оборонний бюджет зріс до 2,7 трильйона доларів, що створило величезний попит на такі мікросхеми. Стратегія Мінцифри — не конкурувати з гігантами у швидкості, а стати надійним хабом для виробництва саме таких мікросхем для світового ВПК, використовуючи поєднання інженерної школи та європейських інвестицій.

Виробництво мікросхем: ціна фабрики в Україні

Будівництво компактного виробничого модуля потужністю 30 000 пластин на місяць коштує від 1 до 3 мільярдів доларів. Держава має субсидувати близько 30-50 відсотків проєкту. Це цілком підйомні кошти, особливо із залученням європейських фондів стратегічної автономії.

Виклики великі:

Погляд у майбутнє: як Україні здобути технологічну суб'єктність

Україна не повинна самотужки проходити шлях, який світ долав 50 років. Ефективність наздоганяючого розвитку доведена досвідом інших країн: ліцензування готових технологій (як Індія), залучення іноземних фахівців та поступове нарощування R&D-бази.

Ми маємо оборонний сектор, який є гарантованим споживачем продукції, та стратегічний інтерес партнерів у диверсифікації постачань. Це шанс конвертувати наш військовий досвід та інженерний потенціал у довгострокову перевагу. Це не лише проєкт, це стратегічний крок для перетворення України на надійний технологічний форпост Європи, який не просто купує технології, а й виробляє їх.