Діабет — не вирок. Як подолати хворобу, через яку сотні тисяч українців відчувають себе приреченими

В Україні на кінець 2025 року, за даними МОЗ, було 1,32 млн діагностованих пацієнтів з цукровим діабетом. Левова частка з них — більше 1 млн — це люди з цією хворобою 2-го типу. Сьогодні, 14 листопада, у Всесвітній день боротьби з цукровим діабетом, в мене для них є хороша новина — вони потенційно здорові люди. І я знаю, як їм допомогти.

Декілька місяців тому мій знайомий, який близько 20 років приймав інсулін, відмовився від нього. Його життя тепер нічим не відрізняється від повсякдення людини без діабету. Його показники цукру коливаються у межах норми. Це вже не перша людина з діабетом 2 типу, якій я допоміг пройти шлях від відчуття приреченості до розумного контролю над власним організмом. Чому це мені вдалося?

Щоб привести людину до перемоги над хворобою, мені потрібно було добитися лише двох речей. Перша — інтеграція у свідомість людини думки, що вона може радикально змінити життя. Злам хибної ментальної схеми в її голові, що це з нею назавжди. Друга річ — навчити її збалансовано харчуватися. Все.

Сумна правда полягає в тому, що навіть ендокринологи не акцентують увагу пацієнтів на тому, що діабет 2 типу — виліковна річ. Я спілкувався з багатьма з них. Вони постійно жаліються на те, як люди страждають. Я їм нагадую про збалансоване харчування. Вони мені відповідають: “А, ну звісно! Якщо б вони збалансовано харчувалися…” Тобто лікарям дуже важко переконати хворих, що це теж шлях до одужання.

Причиною цьому безладу в головах я бачу насамперед деградацію сучасної освіти та системи охорони здоров’я. Через брак системних знань люди стають носіями небезпечних стереотипів, які не перетинаються з реальністю. Пацієнти бідкаються, лікарі хитають головами та розводять руками.

Підписуйтеся на наші соцмережі

Коли я рекомендую діабетикам збалансоване харчування, це виглядає так, ніби людині, яка все життя ходила пішки, раптом хтось відкрив, що у світі існує велосипед. Хоча цей велосипед вигаданий давно і не мною, це невід’ємна частина сучасної доказової медицини.

Діабетики люблять розповісти, що всі їхні проблеми через гормональний збій. Але зазвичай, коли я починаю їх розпитувати, то дізнаюся, що вони дійшли до цього через те, що безвідповідально харчувалися. Нагадаю базу: при діабеті 2 типу організм виробляє інсулін, але через надлишок жиру в тілі зайвий цукор просто нема куди відкладати; і тоді потрібно штучно додавати інсулін, аби цей надлишок нейтралізувати.

Аби розірвати це порочне коло, треба зробити лише декілька кроків. І закріпити їх як правила власного життя. Все інше вирішить час. Для декого з тих, кому я допоміг, шлях до життя без інсуліну тривав один-два роки. Одній людині знадобилося близько п’яти років, але й починала вона з того, що важила 185 кг.

Перший крок — вести аудит власного харчування. Багато кому робити це лінь, але без цього руху вперед не буде. Поки ви не знаєте, скільки калорій, білків, жирів та вуглеводів (КБЖВ) вживаєте щодня, ви сліпі. 

Другий крок — повна відмова від вільних цукрів та продуктів з ними. Це має стати залізним законом, аксіомою, заповіддю.

Третій крок — тотальний моніторинг рівня цукру в крові. Для цього існують сенсори (системи безперервного моніторингу глюкози) — сучасні прилади, які кріпляться на плече і постійно передають дані про рівень цукру в застосунок телефону. Обрати і застосувати потрібний пацієнти можуть за рекомендацією та під контролем лікаря. Кожен сенсор розрахований на два тижні роботи, але немає потреби жити з ним постійно. Зазвичай, щоб зрозуміти логіку коливань цукру у вашому організмі, достатньо прожити 4-6 тижнів із сенсором. Після цього людині вже не прийде на думку з’їсти одним махом кілограм винограду або півкіла торту. Коли бачиш результат своїх вчинків на датчику, це переконує краще за будь-які вмовляння і лекції. Людина наочно розуміє, що рівень цукру в крові — це прямий результат її способу життя.

Ті, хто йшов за моїми рекомендаціями і долав перші півроку, кардинально змінювалися. Вони звільнялися від зайвої ваги, відчували радість нової якості життя, надихалися і рухалися далі. Якщо ж вони зривалися на один вечір, моїм завданням було переконати їх, що цей зрив — не привід здаватися.

Наостанок я хочу сказати про гроші і державну стратегію. Моя ідея: запровадити державну програму, коли всім, кому діагностують діабет 2 типу, за рахунок бюджету надається чотири сенсори. Два — на перший місяць. Ще один — через два місяці, і ще один — через півроку. За розумного та відповідального втілення цього підходу можно досягти того, що більшість новоспечених діабетиків протягом року не буде мати потреби в інсуліні.

До чого тут гроші? Ось до чого: щороку з бюджету за програмою “Доступні ліки” виділяється близько 3 млрд грн на інсулін. Навіть з урахуванням витрат на глюкометри, цю сумму можна з часом знизити у два-три рази. А збережені півтора-два мільярди витратити на щось інше.

До речі, для тих, хто хворіє діабетом 1 типу, в мене теж є хороші новини. Але про них наступним разом.