ШІ в медицині: хто відповідатиме, якщо алгоритм помилиться
Уявіть: лікарняний рентген-кабінет. Лікар дивиться на знімок, поруч — висновок ШІ-системи: «патологій не виявлено». Лікар погоджується. Через три місяці пацієнт повертається з запущеною стадією. Хто відповідальний — лікар, який підписав висновок, лікарня, що закупила систему, чи розробник, чий алгоритм помилився? В Україні ця дискусія вже не теоретична: ЕСОЗ містить понад 5 мільярдів медичних записів про більш ніж 34 мільйони пацієнтів, а Кабмін має подати законопроєкт про ШІ у IV кварталі 2026 року. Питання відповідальності — не «колись потім», а частина поточного регуляторного вікна.
Алгоритм уже не «просто інструмент»
Юридично ШІ в медицині поки що працює за логікою інструмента: «поки ШІ вважається інструментом, тобто об’єктом, лікар залишається відповідальним», — прямо формулює французький юрист Ксав’є Лаббе. Це зручна позиція, але вона дедалі гірше описує реальність. По-перше, ШІ-системи для діагностики можуть кваліфікуватися як медичні вироби — з усіма вимогами до безпеки, ефективності та оцінки відповідності. По-друге, лікар може нести відповідальність не лише за те, що він використав ШІ, а й за те, що він його не використав, якщо високоефективний ШІ-пристрій на балансі ймовірностей уникнув би помилкового діагнозу. Тобто стандарт допомоги змінюється: «не користуватися ШІ» поступово перестає бути безпечною юридичною стратегією.
Чому «чорна скринька» ламає звичну модель відповідальності
Підписуйтеся на наші соцмережі
Класична модель медичної недбалості передбачає людське міркування, яке можна перевірити в суді. Алгоритм цього не дає. Огляд у Radiography (2026) констатує: існуючі рамки недбалості «припускають людське міркування» і погано працюють з непрозорими алгоритмічними рішеннями, а «чорні скриньки» підсилюють автоматизаційну упередженість — схильність лікаря надмірно довіряти висновку системи. Це не абстракція: емпіричні дослідження показували, що широко використовувані ШІ-моделі в лікарнях пропускали до двох третин критичних ушкоджень. При цьому, коли ШІ використовується саме як «підтримка рішень», виникає зворотний ефект: лікарі стають менш пильними й гірше виправляють автоматичні помилки.
Хто відповідатиме: трирівнева логіка замість пошуку «єдиного винного»
Світова дискусія рухається не до одного відповідального, а до розподілу за рівнем контролю над ризиком. Запропонована в npj Digital Medicine та споріднених роботах «Трирівнева рамка ескалації відповідальності» (T-LEF) пропонує прив’язувати обсяг відповідальності до структурної автономії системи від змістовного людського перегляду: що автономніший алгоритм — то більша частка відповідальності розробника; що більше рішення залежить від підпису лікаря — то більша частка лікаря та закладу. На практиці це означає, що українське регулювання має не обирати між «винен лікар» і «винен розробник», а будувати диференційовану модель: для систем підтримки рішень — провідна відповідальність клініциста і закладу; для автономних діагностичних модулів — посилена відповідальність виробника; для дефектних або невалідованих систем — солідарна відповідальність постачальника і закладу, який їх допустив.
Показово, що навіть у США та ЄС, де регуляторні рамки розвиненіші, відповідальність сьогодні «переважно лягає на лікарів і лікарні, не обов’язково на виробників», а хірурги «дуже скептично» ставляться до притягнення виробників, якщо немає явного дефекту. Водночас європейське право рухається до поєднання суворої відповідальності виробника ШІ та відповідальності за вину користувача. Україна, формуючи власний законопроєкт, має шанс одразу закласти цю логіку, а не повторювати шлях проб і помилок.
Чому Україні потрібні правила саме зараз
По-перше, ЕСОЗ — одна з найбільших електронних систем охорони здоров’я в Європі, і ШІ-модулі неминуче будуть інтегруватися в неї. Без правил розподілу відповідальності кожен пілот перетворюється на юридичну лотерею для лікаря. По-друге, українські дослідники вже фіксують ризики, які не зникають самі: недостатня якість і репрезентативність даних, алгоритмічна упередженість, непрозорість автоматизованих висновків, невизначеність юридичної відповідальності. По-третє, без чітких правил заклади купуватимуть ШІ за маркетинговими обіцянками, а не за валідованими клінічними доказами. Ризик-орієнтована модель уже пропонується: обсяг вимог має залежати від призначення системи, ступеня автономії, характеру даних і потенційних наслідків для життя пацієнта. Це і є мінімальний зміст майбутнього закону.
Освіта: лікар не може бути «сліпим користувачем» ШІ
Якщо відповідальність залишається на лікарі — лікар має розуміти, що саме він підписує. В Україні другий рік реалізується проєкт D-CREDO, який навчає студентів-медиків використовувати ШІ для аналізу зображень, великі мовні моделі, електронні медичні записи та системи підтримки рішень. Але цифрова компетентність за законом — це не лише «вміння натиснути кнопку», а й кібергігієна, розуміння меж допустимого використання цифрових інструментів і усвідомлення професійної відповідальності. Для майбутнього лікаря критично важливо вміти поставити запитання до алгоритму: на яких даних він навчався, яка його чутливість у пацієнтів, схожих на мого, і що я роблю, коли моя клінічна інтуїція суперечить висновку системи. Без цього «підтримка рішень» перетворюється на «заміну рішень», а відповідальність стає фікцією.
Висновок. ШІ в медицині не скасовує відповідальності — він її розподіляє і ускладнює. Україні потрібні не декларації про «гуманістичний ШІ», а три конкретні речі: диференційована модель відповідальності за рівнем автономії системи, обов’язкова валідація та реєстр дозволених до клінічного використання ШІ-інструментів, і освіта медиків, у якій розуміння алгоритмів є частиною клінічного мислення. Інакше перший гучний український кейс «алгоритм помилився» закінчиться не уроком для системи, а покаранням конкретного лікаря, який просто довірився «чорній скриньці».