Новий закон про ВПО: хороший фундамент із кількома слабкими місцями

22 жовтня в Україні набуде чинності новий Закон “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб”. Він замінить базовий закон 2014 року, який за роки великої війни вже не відповідав багатьом реаліям життя переселенців.

У новій редакції є зміни, яких давно бракувало. Держава вперше настільки чітко описує весь шлях людини після вимушеного переїзду: від евакуації та первинної адаптації до інтеграції або добровільного повернення. Облік ВПО має використовуватися для оцінювання потреб, а люди отримають електронний доступ до інформації про себе в єдиній базі. Окремо прописана роль держави у забезпеченні житлом.

На папері система стає значно ближчою до того, як підтримка мала б працювати в реальному житті. Тепер головне: чи зможуть за новою архітектурою встигнути громади, соціальні служби та конкретні програми допомоги?

Від довідки до маршруту

Одна з головних проблем старої моделі полягала в тому, що статус ВПО дуже мало говорив про ситуацію конкретної родини.

Дві людини можуть мати однакову довідку, але абсолютно різні потреби. Одна вже працює і планує залишатися в громаді, проте віддає більшу частину зарплати за оренду. Інша щойно евакуювалася, не має житла, дитині потрібна школа, а комусь у родині — лікування чи психологічна допомога.

Новий закон передбачає оцінювання потреб ВПО, ступеня задоволення цих потреб та рівня інтеграції. Якщо цей механізм запрацює повноцінно, у держави з'явиться значно точніше розуміння, якої підтримки потребують люди і де її бракує.

Електронний доступ до власних даних також може спростити життя. У перспективі це має означати менше повторного збору документів і походів між установами та кращий обмін інформацією між державними системами.

Але для людини головне починається після того, як її потребу зафіксували. Якщо система визначила, що родині потрібне житло, куди вона рухається далі? Якщо людина не має роботи, чи отримає вона доступ до конкретних вакансій або навчання? Якщо родині потрібен соціальний супровід, хто його забезпечить і в який строк?

У “Спілці ПОРУЧ” ми давно працюємо за принципом єдиного вікна, бо люди дуже рідко приходять лише з однією проблемою. За запитом про продукти може стояти втрата роботи. За постійною потребою в гуманітарній допомозі — висока оренда. Мама може хотіти працювати, але не мати з ким залишити дитину.

Людині складно самостійно розбиратися, яка установа відповідає за кожен наступний крок. Система має допомагати пройти цей шлях.

Де реформа може зупинитися

Підписуйтеся на наші соцмережі

Закон закладає процесний підхід: евакуація, адаптація, інтеграція, повернення та реінтеграція. На мою думку, найбільший ризик прихований у переходах між цими етапами.

Перші дні після евакуації система більш-менш розуміє. Людину потрібно зареєструвати, поселити, забезпечити базовими речами. Через кілька місяців завдання стають складнішими. Потрібне довгострокове житло, робота, школа чи садочок, лікування, іноді перекваліфікація.

Зараз люди нерідко залишаються самі між різними установами та програмами. Новий закон описує шлях значно краще, але сам опис ще не гарантує безперервного супроводу.

Є й питання спроможності громад. Електронну систему можна розробити централізовано. Значно важче зробити так, щоб за кожною виявленою потребою на місці стояла реальна послуга.

Якісне оцінювання ситуації родини потребує підготовлених соціальних працівників і часу. Якщо один фахівець працюватиме із сотнями людей, складна оцінка швидко перетвориться на анкету. Якщо в громаді немає достатнього житлового фонду, цифровий кабінет не створить квартири. Якщо бракує психологів чи програм перекваліфікації, сама фіксація такого запиту мало що змінить.

Різниця між громадами теж може стати проблемою. Велике місто має більше соціальних служб, роботодавців, громадських організацій та міжнародних програм. Невелика громада, яка прийняла багато переселенців, може не мати таких ресурсів.

Тому нова система потребує нормальної взаємодії держави з місцевою владою, фондами, громадськими організаціями та бізнесом. За останні роки навколо підтримки ВПО вже сформувалася велика інфраструктура. Тому державний маршрут варто одразу будувати у взаємодії з фондами, громадськими організаціями та бізнесом, які вже мають інфраструктуру, досвід і працюючі моделі підтримки ВПО.

Дитина без статусу, родина з тими самими проблемами

Одне з найбільш дискусійних положень нового закону стосується дітей, які народилися після переміщення батьків. Після набрання законом чинності така дитина більше не вважатиметься ВПО лише на підставі статусу матері чи батька. Водночас закон зобов'язує державу враховувати факт народження дітей під час визначення підтримки родини. Довідки, видані раніше, залишаються чинними.

Логіку законодавця можна зрозуміти: статус внутрішньо переміщеної особи пов'язаний із фактом переміщення самої людини.

Та життя родини після народження дитини не починається з чистого аркуша. Батьки можуть і далі орендувати житло, яке ледве можуть собі дозволити, не мати можливості повернутися додому, відновлювати втрачену роботу й майно. Молодша дитина народжується всередині цієї самої ситуації.

Тому головним тестом для нової норми стане доступ до підтримки. Якщо відсутність статусу ніяк не погіршить становище дитини та родини, формальна зміна залишиться переважно юридичною. Якщо через неї сім'я втратить можливість брати участь у певних житлових, соціальних чи місцевих програмах, проблему доведеться виправляти.

У межах однієї родини держава має бачити спільний бюджет, житлову ситуацію, дітей, здоров'я батьків і можливість заробляти. Поділ сім'ї за окремими статусами не повинен створювати додаткові бар'єри.

Хто ризикує опинитися за межами системи

Будь-яка велика зміна правил має перехідний період. Для нового закону найбільш показовими будуть люди, яких система втратить по дорозі.

Передусім я думаю про старших людей і тих, кому складно користуватися цифровими сервісами. Електронний кабінет може суттєво спростити процедури для одних і стати ще одним бар'єром для інших. Тому поряд із цифровими інструментами має залишатися можливість отримати людську консультацію та супровід.

У зоні ризику також родини з дітьми, люди зі складним станом здоров'я, одинокі батьки та ті, хто формально працює, але все ще живе у фінансовій нестабільності.

Остання група особливо легко зникає з поля зору. Людина має роботу, отже на папері її становище виглядає значно кращим. Але зарплати може ледве вистачати на оренду, продукти й лікування. Заощаджень немає, одна хвороба чи втрата роботи знову повертає родину в кризу.

Фондам такі прогалини добре знайомі. До громадських організацій часто звертаються люди, які вже не відповідають формальним критеріям певної програми допомоги, але самостійною ще не стали.

Певний час після запуску нової системи благодійні організації, ймовірно, знову виконуватимуть роль страхової сітки. Однак постійно компенсувати однакові системні прогалини фонди не можуть. Якщо після реформи велика група людей регулярно опинятиметься між державними програмами, це буде сигналом для перегляду правил.

Закон задає напрям. Результат покаже практика

Новий закон дає Україні значно сучаснішу рамку роботи з ВПО. Він визнає, що переміщення не завершується отриманням довідки та першої допомоги. Людині потрібно облаштувати життя, знайти житло й дохід, інтегрувати дітей, відновити соціальні зв'язки або підготуватися до безпечного повернення.

Тепер потрібно побудувати зв'язок між усіма цими етапами.

Для мене показником успіху через рік після запуску закону буде не кількість створених електронних кабінетів і проведених оцінювань. Значно важливіше побачити, що відбулося далі з людьми, чиї потреби система зафіксувала.

Скільки родин після запиту на житло отримали житлове рішення? Скільки людей після звернення щодо роботи знайшли її? Чи отримала дитина необхідну підтримку? Скільки родин стали достатньо стійкими, щоб більше не залежати від постійної допомоги?

Коли на ці питання з'являться відповіді, можна буде оцінювати реформу. Для людини зміна закону матиме значення тоді, коли після слів “мені потрібна допомога” починатиметься зрозумілий шлях до її вирішення.