«Ми просто живемо у різних світах» та як війна змінює норми поведінки

Війна формує історію людства. На мові, публічному просторі, приватних спогадах і найбільших культурних надбаннях відображено, як війни змінювали світ і продовжують робити це зараз. Коли почалася перша війна? Чому її називають найорганізованішим видом людської діяльності? Чи приречені ми завжди воювати одні з одними і чи завжди вдається контролювати війну? 

У книзі «Війна. Як конфлікти формували нас» видавництва «Лабораторія» історикиня і професорка Оксфордського університету Маргарет Макміллан досліджує трансформацію суспільства під впливом воєн, зміни у політичних устроях та ідеологіях, розкриває багатогранність війни — як вона визначає наше минуле, майбутнє, погляди на світ і навіть уявлення про себе, а також пише про незворотні зміни у нормах поведінки, які тягне за собою війна, та розрив, який виникає між військовими та цивільними.

Уривок із книги.

На війні поведінка, яка в мирний час вважається неприйнятною, — як-от лайка чи богохульство, — стає нормою. Те саме стосується мародерства. Якось відділенню Фрейзера доручили розвантажити припаси, які їм скинули з повітря. Його образило те, що офіцер поставився до них із підозрою та попередив нічого не красти. На його подив, інші солдати прийняли це спокійно й сумлінно та без скарг пропрацювали день під пекучим сонцем. Наприкінці офіцер подякував їм за старанність і чесність та подарував кілька коробок сигарет. Повернувшись у табір, Фрейзер став свідком приголомшливої картини: солдати розклали плащ-намет, куди почали висипати з фляг цукор, діставали з-під одягу й головних уборів розсипний чай, сигарети, тютюн і консерви. «Коли вони закінчили, плащ-намет скидався на універмаг Harrods». 

Підписуйтеся на наші соцмережі

Під час війни змінюються й норми сексуальної поведінки. На думку одразу спадає зґвалтування — акт домінування та руйнації, — але на війні секс також може виступати свідченням життя. Розуміння, що смерть може чекати за рогом, знімало звичні заборони й обмеження. У Другу світову один американський солдат говорив: «Більшість людей сказала б, що ми поводилися аморально, але ми були молодими й могли померти наступного дня». Емоційний контакт з іншою людиною мав велике значення, навіть якщо він досягався через секс за гроші. У Першу світову війну багато солдатів проходили через Новий Орлеан, і власниця тамтешнього борделю казала: «Я вже давно помітила, як думка про війну та смерть пробуджує в чоловіках бажання». Вони прагнули не так задоволення, як «запобігти нервовому зриву, якому могли зарадити тільки дівчина й гаряча розмова». У романі «Інтимні місця фортуни» головного героя Борна зворушує молода французька селянка, яка подає йому вечерю. Завдяки їй він усвідомлює власні смертність і самотність: «Відчуваючи глибоку відразу до смерті, людина інстинктивно повертається до любові, яка стверджує повноту буття». Він додає, що поки перебуває на фронті, то не думає про жінок. На думку багатьох експертів, що ближчі чоловік і жінка до фронту, то менш важливим стає для них секс — можливо, причина в тому, що вони зосереджені на виживанні й надто зайняті, налякані чи просто втомлені. 

Своєрідну радість людині можуть приносити порушення різноманітних табу й руйнування. У липні 1917 року Гантлі Ґордон, молодий шотландський артилерист із Західного фронту, написав матері про нічну вилазку в зруйнований Іпр, який німці щойно в черговий раз обстріляли. За його словами, він побачив «дивну красу» в закинутих вулицях, на яких стояли поодинокі будинки. Один із них скидався на гігантський ляльковий будинок: вибух знищив фасад, оприявнивши кімнати, де досі стояли меблі, а на стінах похило висіли кілька картин. Ідучи до Мененських воріт, він перетнув велику площу, завалену уламками величної готичної споруди — Суконних рядів. «Я чув про те, який прекрасний Тадж Махал у місячному світлі, але, як на мене, він нізащо не зрівняється з красою цієї руїни. Каміння та мурування кидали білосніжні відблиски, а на тлі темного неба, немов величезний айсберг, стриміла вежа із зазубреними турелями». Хутко минаючи її, він устиг помітити біля ліхтарного стовпа скоцюблене тіло солдата. 

У Другу світову війну через важкі бомбардувальники цивільні повсякчас почувалися, немов на фронті, переживаючи той самий трепет перед руйнуванням. У жовтні 1940 року молодий канадський дипломат Чарльз Річі вийшов із кінотеатру в центрі Лондона після важкого бомбардування. У щоденнику він написав: «Здавалося, горіла вся Пікаділлі. Язики полум’я сягали верхівки колонади Лондонського павільйону. Ми поїхали в Дорчестер через бомби та шрапнель — усе було у вогні». Він разом із товаришем відчував «дитячу радість» і захват. «Ця оргія руйнації та небезпеки п’янить, але наступного ранку було “похмілля” після гулянки. Мене розбудив звук підмітання скла». 6 серпня 1945 року японський викладач Оґура Тойофумі прямував на Хіросіму. Раптом він побачив яскравий спалах і завмер від вигляду гігантської хмари, яка клубочилася, розросталася й ширилася. Він не міг дібрати слів, щоб її описати: «Наївними концепціями й казковими вигадками древніх неможливо змалювати жахливу виставу хмар і світла, яка розгорталася в небесах». Оґура рушив до міста, відчуваючи бажання на власні очі побачити руйнування, яке згодом назвав «найбільшим катаклізмом, із яким коли-небудь стикалося людство». 

Пояснювати реалії війни завжди складно. Нам важко дібрати слова й образи; важко, коли люди, які лишилися вдома, не хочуть чути правду про бойові дії. Ґордон, молодий шотландський офіцер, діставши відпустку, повернувся додому в Единбург. У мемуарах він нарікає на нескінченний потік цікавих, які допікають йому «дурнуватими» запитаннями про те, як воно на фронті насправді. Він відповідає: «Нормально, все нормально, дякую. А що я можу їм сказати? Хіба вони зрозуміють? Ми просто живемо в різних світах». Сучасна війна робить контраст між цими світами особливо разючим. Нині солдатів можуть забрати з поля бою та перекинути в інший куточок світу. Так само було й під час Першої світової війни: сьогодні ти в окопі на фронті, а завтра — вдома на батьківщині. 

Також солдатів може засмучувати думка, що люди вдома наживаються на війні. У романі Меннінґа й мемуарах Фрейзера звичайні солдати постійно скаржаться на те, що шахтарі та працівники оборонної галузі отримують великі зарплати, на прибутки промисловців чи просто на безтурботне життя цивільних. Під час Першої світової війни молодий шотландський офіцер Джон Рейт (пізніше він здобув звання лорда й довго працював директором bbc) частину своєї першої відпустки провів у Лондоні. Вечеряючи з братом, він не насолоджувався ані смачною їжею, ані пишним антуражем. Він зауважив, що багато чоловіків були не у формі. «Усе це мене дратувало. Я був відрізаним від цього життя й відчував обурення». 

Під час Японсько-китайської війни один японський солдат написав: «Цікаво, чи люди вдома, які звиклися з думкою про всепереможних японських солдатів, розуміють нескінченний біль, який настає разом із перемогою». Твір Ремарка «На Західному фронті без змін» — це художній роман, який, утім, заснований на воєнному досвіді автора, а сцени, де головний герой Пауль Боймер намагається описати реалії війни, перегукуються з незліченними мемуарами й листами часів Першої світової. У відпустці Боймер розуміє, що не може нічого розповісти родичам і знайомим про війну. Він не хоче засмучувати матір, що помирає, і батька, а іншим кортить почути історії про героїчні подвиги й майбутню перемогу. Засмучений, він думає, що йому не варто було повертатися додому. 

Ще одна відмінність між фронтом і домом полягає в тому, що часто цивільні відчувають до ворога більшу ненависть, ніж військові. Під час Другої світової війни британці здійснили дослідження, яке показало, що мешканці сільських районів, яких не торкнувся бліцкриг, підтримували бомбардування німецьких міст більше, ніж жителі міст, які зазнали великих руйнувань. Тоді ж американці провели опитування серед військовослужбовців США. За його результатами, ті, хто ще не полишав країну, уважали, що японців треба «стерти»; натомість ті, хто вже воював у Тихому океані, висловлювалися стриманіше. Солдати на кшталт Ернста Юнґера, які йшли в бій із «шалом берсерка» й бажанням убивати, зустрічалися рідше, ніж британські офіцери, один із яких у Другу світову сказав про ворога так: «Насправді ми поважали їхню хоробрість, але ми мали здолати їх і перемогти у війні». В «Іліаді» Ахіллес називає троянця, якого от-от вб’є, «другом» — він розуміє, що обидва вони воїни, які роблять те, що мусять. Про німців під час Першої світової Гордон писав: «Вони захищаються та обстрілюють нас із гармат, і в цьому їх не можна звинувачувати». Він розуміє, що не може їх ненавидіти; він навіть виказує співчуття, припускаючи, що їм ведеться навіть гірше, ніж британцям. Різдвяні перемир’я — які спонтанно виникали на Західному фронті, поки військове керівництво не поклало їм край, — і неформальні домовленості в дусі «живи й дай жити іншим» (приміром, сторони дозволяли одна одній безперешкодно забирати трупи) свідчили про те, що спільні труднощі та людяність руйнують стіни. В одному з таких перемир’їв узяв участь Френк Річардс — він написав мемуари «Старі солдати не вмирають» (Old Soldiers Never Die) у ранзі звичайного піхотинця, що для Першої світової рідкість. Першими пішли солдати, а за ними офіцери. «Ми пробули з німцями весь день», — писав він. Німці передали в британські траншеї бочку пива, а британці віддячили їм різдвяним пудингом. «Один із них говорив англійською. Він розповів, що кілька років працював у Брайтоні, що йому вже в печінках сидить ця клята війна та що він радітиме, коли вона скінчиться. Ми сказали, що він не єдиний, кому вона остогидла».