Феномен Достоєвського в буктоці: як російська література потрапляє в світові топи
У 2024 році маловідома повість Федора Достоєвського «Білі ночі» несподівано здобула популярність у буктоці. Вона зібрала понад 40 млн переглядів і стала четвертим найбільш продаваним перекладним твором у Великій Британії. Чому букток у 21 столітті захопився російською літературою 19 століття та що з цим на так, розповідає Speka.
Джерела: The Independent; «Трубадури імперії», Ева Томпсон; Ukraine crisis media center, Суспільне Культура, Українська правда.
Чому букток полюбив Достоєвського?
Відео одного з буктокерів, який ділиться своїми враженнями від прочитаної новели Достоєвського «Білі ночі», набрало 3,8 млн переглядів та понад 375 тис. вподобайок. У чому феномен такої несподіваної популярності для маловідомої книги 1848 року написання?
Зіграло одразу декілька факторів:
-
1
Невеликий обсяг тексту (всього 80 сторінок);
-
2
Алгоритми самого тіктоку, що підсилюють вірусний контент;
-
3
Розумний маркетинг з боку видавця;
-
4
Міф про "загадкову російську душу".
Останній фактор – це багаторічний культурний конструкт, що використовується російською пропагандою для романтизації власної літератури та культури за кордоном.
Ідея про «росіян, які живуть серцем, а не раціональним розрахунком», підживлює уявлення про росію як морального лідера, протиставленого «зіпсованому» Заходу. Далі детальніше.
Так Достоєвський у 2024 році опинився на одному щаблі з популярними сучасними авторками, як от Коллін Гувер і Сара Дж. Маас. Буктокери піднесли «Білі ночі» як текст, що резонує з поколінням соціальних мереж. Їх приваблюють теми самотності, ізоляції, романтизації болю та руйнівної юнацької любові.
Про що "Білі ночі" Достоєвського?
У повісті, опублікованій у 1848 році, дія відбувається в Санкт-Петербурзі влітку, коли небо не темніє повністю.
Головний герой – самотній молодий чоловік, який живе у своїх фантазіях більше, ніж у реальності.
Одного разу він зустрічає молоду жінку, яка чекає повернення свого коханого з москви. Вони проводять разом кілька ночей, і він закохується в неї без взаємності, мріючи про їхнє спільне життя. Однак жінка залишається вірною своєму коханому.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Читайте також: Український буктуб: огляд найцікавіших ютубканалів про книги.
Міф про "загадкову російську душу"
Ця концепція – один із головних інструментів російської культурної експансії. Західна авдиторія, що стикається з російською літературою, часто вірить у її «глибину» та «моральну вищість». Проте така романтизація відволікає увагу від імперських амбіцій росії та її реальної політичної поведінки. Саме через літературу формується міф про «особливий» російський народ, що виправдовує агресивні дії країни.
Як виникла "велика" російська література?
Історія «великої» російської літератури нерозривно пов'язана з імперською політикою росії. У XVIII-XIX століттях держава цілеспрямовано інвестувала в створення міфу про культурну велич, адже саме через культуру імперія легітимізувала свої претензії на чужі народи.
Російські монархи, а згодом і радянська влада, активно підтримували «правильних» письменників: фінансували їхні твори, забезпечували доступ до друку й перекладів.
У цей же час російська влада цілеспрямовано знищувала голоси, що намагалися донести правду. Прикладом цього є розстріляне відродження в Україні. У 1930 кількість українських письменників становила 259 осіб, а вже в 1938 залишилося лише 36.
Російська держава також докладала значних зусиль для популяризації своїх авторів на Заході. Підкуп літературних критиків, замовні рецензії у впливових європейських виданнях та державна підтримка перекладів — усе це створювало ілюзію літературної величі. Лев Толстой,
Федір Достоєвський, Антон Чехов та Олександр Пушкін стали символами «російської душі», хоча реальний вплив та якість їхніх творів часто переоцінювалися.
Якою насправді є "велика" російська література?
Міф про «велику» російську літературу базується на надмірному акцентуванні уваги на кількох письменниках і творах. Якщо подивитися на реальну картину, то можна побачити, що міжнародну славу здобули фактично лише три-чотири автори, і кожен із них асоціюється з 2-3 ключовими творами. Поза цим колом російська література не мала великого впливу на розвиток світової літературної традиції.
Наприклад, Достоєвського часто подають як письменника, що глибоко досліджує людську природу, але його твори пронизані ідеями імперської величі.
Толстой справді був майстром епосу, проте його бачення моралі та гуманізму значною мірою суперечливе. З одного боку, він пропагував співчуття та відмову від державного примусу, а з іншого, у його творах можна знайти ідеалізацію патріархальних цінностей та виправдання страждань.
І, звісно, Пушкін, якого штучно зробили «основоположником» російської літератури, хоча його внесок у розвиток жанру не виходить за межі стандартних еталонів європейської поезії того часу.
Які наслідки несе для Заходу і світу захоплення російською літературою?
Західний світ десятиліттями сприймав російську літературу як ключ до розуміння «загадкової російської душі». Насправді ж це захоплення сформувало небезпечну ілюзію про росію як країну, що заслуговує на особливе ставлення.
Західні читачі часто сприймають персонажів Толстого та Достоєвського як типових росіян, хоча насправді їхні твори змальовують життя аристократії, далеке від реального соціального устрою більшості населення. Це створює викривлене уявлення про росію, яке іноземці сприймають як істину. Західні інтелектуали часто виправдовували імперські амбіції росії, посилаючись на «глибину» її культури.
Таке ставлення продовжується й зараз, коли під час російського вторгнення дехто бажає «відділяти культуру від політики» і не розуміє того факту, що російська культура завжди була знаряддям імперії.
Як російська влада використовує літературу для поширення своїх наративів?
Найяскравіший приклад — культ Пушкіна. У його творах оспівується російська експансія, зокрема завоювання Кавказу. У поемі «Кавказький бранець» Пушкін романтизує російські завоювання.
Водночас найбільша кількість пам’ятників Пушкіну встановлена саме на Кавказі.
Як формується міф про "велику" російську літературу?
Основним механізмом формування міфу є система освіти та публічний простір. Вивчення російської літератури у школах стало обов’язковим ще за царських часів, а в СРСР цей курс лише розширили.
Учням не пропонували критичного аналізу, а нав'язували сприйняття Пушкіна, Толстого та Достоєвського як «геніїв» літератури. А хіба може виникнути в людини сумнів про «велич» російської літератури, якщо її так багато?
Окрім освіти, значну роль відіграють топоніми та пам'ятники «російським» геніям. Вулиці, названі на честь російських письменників, та пам’ятники по всьому світу створюють ефект постійної присутності російської культури.
Цей міф підживлюється кінематографом, де російська література подається як частина «загальнолюдської спадщини». Наприклад, нещодавно у мережі хвилю обурення викликав тизер нового сезону «Бріджертонів» від Netflix, де користувачі помітити жінку в кокошнику – російському головному уборі.
Тож чому все ж таки Достоєвський став вірусним у тіктоці: через винятковість спадщини та надзвичайну літературну цінність чи через століттями поширювану російську пропаганду про беззаперечну «велич» їхньої літератури?
Цікаво, що ніхто не влаштовує масових дискусій про «велику польську» чи «велику німецьку» літературу — лише російська подається як виняткова. Безперечно, російська література має свої досягнення, але чи варто підносити її на п'єдестал, ігноруючи політичний підтекст? Чи справді література і культура йде поза політикою?