10 правил життя, які вплинуть на ваше світосприйняття: уривок з книги «Людство. Оптимістична історія»
Нас вчать, що люди за своєю природою егоїсти й керуються насамперед власними інтересами. Від Макіавеллі до вчень Томаса Гоббса, від Зигмунда Фройда до Стівена Пінкера — коріння цього переконання глибоко сидить у західній думці. Під його впливом формуються гучні заголовки у ЗМІ й визначаються закони нашого життя.
Але що як це неправда? Історик і один із найвидатніших молодих мислителів Європи Рутґер Бреґмен пропонує новий свіжий погляд на останні 200 тис. років людської історії і доводить, що людям притаманна доброта і співпраця, а не конкуренція й недовіра. Від реального життя «Володаря мух» до прояву солідарності після Бліцу, від прихованих недоліків експерименту Стенфордської в'язниці до реальної історії братів-близнюків, які опинились по різні боки боротьби під час апартеїду в ПАР і врешті об’єдналися разом з Нельсоном Манделою заради миру, автор доводить, що віра в людську доброту не просто оптимістична — вона реалістична.
Повірити у революційну історію людства Бреґмена не так уже й легко, адже навколо так багато болю, злочинів і обману, але дрібки історичного оптимізму нам точно не завадить, про що нам і доводить книжка «Людство. Оптимістична історія», яка щойно вийшла у видавництві «Лабораторія».
Один друг спитав мене, чи вплинуло написання цієї книги на моє власне світосприйняття, і я зрозумів: вплинуло, ще й як. Реалістичний погляд на людську природу має серйозні наслідки — він кардинально змінює ваше ставлення до інших людей. Тому я вирішив поділитися з вами десятьма правилами життя, які склав для себе на основі всього, чого навчився за останні кілька років.
1. Якщо сумніваєтеся, припускайте найкраще
Ось моя перша — і найскладніша для реалізації — заповідь. У третьому розділі ми побачили, що люди еволюціонували, щоб навчитися спілкуватися. Однак спілкування — справа дуже непроста. То ваші слова неправильно розуміють, то на вас кидають якийсь дивний погляд, а то взагалі починають розпускати плітки позаочі. Ми майже ніколи не знаємо, що інша людина про нас думає, — у будь-яких стосунках, навіть у багаторічному шлюбі.
Єдине, що нам залишається, — це робити здогадки. Скажімо, я підозрюю, що не подобаюся своєму колезі. Правда це чи ні, моя поведінка після такого висновку навряд чи допоможе нашим взаєминам. Одне неприємне зауваження справляє на нас набагато сильніше враження, ніж десять компліментів. Це призводить до того, що, сумніваючись, ми завжди припускаємо найгірше.
Щоразу, коли вирішуючи комусь довіритися — або, навпаки, не довіряти, — ми потрапляємо в пастку асиметричного зворотного зв’язку. Це означає, що хай який вибір ми зробили, правильний він був чи ні — дізнаємося лише згодом.
З іншого боку, якщо ви вирішите не довіряти нікому й нічому, то ніколи не дізнаєтеся, чи було щось гідне довіри взагалі. Ви не отримаєте ніякого зворотного зв’язку — ні позитивного, ні негативного.
То що ж робити, коли ви сумніваєтеся в намірах іншої людини?
Найбільш реалістичним варіантом буде припустити найкраще — надати кредит довіри. Зазвичай ця довіра виправдовується, адже більшість людей насправді мають добрі наміри. У тих рідкісних випадках, коли хтось усе ж намагається заподіяти вам зло, не відповідайте так само — пам’ятайте про некомплементарний ефект.
Більшість із нас відчувають сором, коли наша довіра не виправдовує себе. Та якщо ви вважаєте себе реалістом, можливо, у таких випадках вам, навпаки, треба трошечки собою пишатися. І взагалі, якщо вас ніколи в житті не обманювали, я маю до вас серйозне запитання: чи не надто ви недовірлива особа?
2. Шукайте безпрограшні сценарії
Якось Томас Гоббс гуляв Лондоном зі своїм другом, аж раптом зупинився, щоб дати жебракові трохи грошей. Його друг був здивований. Хіба ж сам Гоббс не казав, що людина егоїстична за своєю природою? Так і є, відповів філософ. Страждання жебрака спричиняли в нього дискомфорт, отож Гоббсу стало легше, коли він дав чоловікові кілька монет. Його вчинок був мотивований лише власним інтересом.
На щастя, ми живемо у світі, у якому нам подобається робити речі, без яких ми не вижили б. Ми насолоджуємося їжею, тому що без неї нам загрожувала б голодна смерть. Нам подобається займатися сексом, тому що без нього ми перестали б розмножуватися. Ми любимо допомагати іншим, тому що одне без одного ми зникли б. Нам подобається робити добро, тому що воно нам необхідне.
На жаль, численні компанії, школи й інші заклади досі роблять головним принципом своєї роботи хибне уявлення про те, що людській природі притаманна жага конкуренції.
У реальності ж усе навпаки. Найкращими пропозиціями виявляються ті, від яких виграють усі. Тюрми в Норвегії? Комфортніші, гуманніші й дешевші. Нідерландська компанія медпослуг під керівництвом Йоса де Блока? Краща якість обслуговування за нижчу ціну, більша платня для працівників, задоволені і персонал, і пацієнти. Ось такими мають бути хороші сценарії, вони — безпрограшні.
Книжки, які проповідують прощення, схоже пояснюють нам, що пробачення іншої людини — безпрограшний сценарій. Прощення нам вигідне: пробачивши, ми більше не марнуємо енергію на гнів та образи. По суті, ми нарешті дозволяємо собі жити вільно. «Пробачити — це наче звільнити в’язня, — писав теолог Льюїс Смідес, — і зрозуміти, що в’язнем був ти сам».
3. Більше запитуйте
Майже всі філософські течії на світі дотримуються одного Золотого правила: «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі».
Сьогодні мільярди дітей чують Золоте правило від своїх батьків. Зазвичай воно має дві форми: позитивну («Стався до інших так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе») і негативну («Не поводься з іншими так, як ти не хотів би, щоб...»). Деякі неврологи навіть уважають, що це вірування є продуктом мільйонів років еволюції людини, а отже, від народження закладене в нашому мозку.
Особисто мені здається, що це Золоте правило не надто хороше. У десятому розділі ми побачили, що співпереживання може бути невдалим порадником: насправді ми не завжди розуміємо, чого хочуть інші. Усі ці менеджери, генеральні директори, журналісти й політики, які думають, що все про всіх знають, фактично позбавляють людей права голосу. У результаті по телевізору майже ніколи не показують інтерв’ю з біженцями, демократія та журналістика працюють без жодного зворотного зв’язку, а наші «держави загального добробуту» ні на мить не соромляться свого патерналізму.
Набагато кращою стратегією було б не розповідати, кому й що треба робити, а почати ставити запитання. Надати громадянам слово за прикладом учасницької демократії в Порту-Алеґрі. Дозволити працівникам керувати своїми командами, як це робили на фабриці Жана-Франсуа Зобріста. Запропонувати дітям власноруч скласти собі навчальний план, як у школі С’єфа Друммена.
Джордж Бернард Шоу подарував світу чудову варіацію класичної сентенції, яка увійшла до історії під назвою «Платинове правило». «Не роби іншим того, що ти хотів би, щоб вони робили для тебе. У вас можуть бути різні смаки».
4. Замініть співпереживання на співчуття
Як бачите, Платинове правило закликає не до співпереживання, а до співчуття. Щоб краще пояснити різницю, дозвольте мені познайомити вас із буддистським ченцем Маттьє Рікаром — людиною, яка стала справжнім володарем своїх думок.
Нещодавно неврологиня Таня Сінґер запросила Рікара стати учасником експерименту та провести цілий ранок у сканері мозку. Сінґер хотіла дізнатися, які процеси відбуваються в мозку, коли ми відчуваємо співпереживання. А ще важливіше — зрозуміти, чи можемо ми реагувати на інформацію якось інакше.
Підготовка до дослідження була такою: увечері напередодні сканування Рікар мав переглянути документальний фільм про сиріт, покинутих у румунському дитячому будинку.
Коли наступного дня Рікар зайшов у сканер, Сінґер попросила його уявити порожні очі покинутих дітей. Їхні худенькі ручки й ніжки. Рікар мав відтворити в уяві почуття тих румунських сиріт.
Уже за годину він почувався цілковито розбитим.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Ось що робить співпереживання — воно нас виснажує. В іншому, пізнішому експерименті Сінґер попросила групу добровольців щодня протягом тижня проводити п’ятнадцять хвилин із заплющеними очима, співпереживаючи комусь якомога сильніше.
Експеримент тривав недовго. Наприкінці тижня всі учасники почувалися помітно більш пригніченими. Одна жінка навіть зізналася, що розглядаючи попутників у вагоні потягу дорогою додому, вона бачила на їхніх обличчях самі страждання.
Після першого сеансу з Рікаром Сінґер вирішила спробувати дещо інше. Вона знову попросила ченця подумати про румунських сиріт, але цього разу йому не треба було уявляти себе на їхньому місці. Вона хотіла, щоб Рікар застосував свої навички, здобуті за багато років, і зосередився на тому, що він відчуває, думаючи про цих дітей. Тепер замість того, щоб «переживати» їхні страждання, Рікар зосередився на власних емоціях: теплоті, співчутті й бажанні піклуватися. Замість того, щоб розділяти страждання дітей, він просто був із ними поруч.
Сінґер одразу помітила відмінності — монітор зафіксував активність зовсім інших відділів мозку. Зазвичай співпереживання активувало острівцеву частку, розташовану просто над нашими вухами. На екрані ж світилися смугасте тіло й орбітофронтальна кора.
Що відбувалося? Рікар співчував. На відміну від співпереживання, співчуття не забирає всі наші сили. Наприкінці сеансу Рікар, навпаки, почувався набагато краще, ніж перед його початком. Це пояснюється тим, що співчуття — емоція більш контрольована, відокремлена й конструктивна. Хоч ви й не «проживаєте» страждання іншої людини, ви їх помічаєте й починаєте шукати способи допомогти. Співчуття наповнює вас енергією, а це — саме те, що потрібно, щоб почати діяти.
Я можу навести простіший приклад: уявіть, що ваша дитина боїться темряви. Навряд чи ви сядете разом із сином чи дочкою в куток і почнете плакати (співпереживання). Замість цього ви спробуєте заспокоїти та втішити свою дитину (співчуття).
Я не проповідник нью-ейджу, але можу вас запевнити: є наукові докази того, що медитація може розвивати нашу здатність до співчуття. Мозок доволі пластичний орган. Якщо ми виконуємо вправи, щоб підтримувати у формі своє тіло, чому б не зробити те саме й для розуму?
5. Спробуйте зрозуміти людину..., навіть якщо не розділяєте її поглядів
Наша здатність дивитися на речі об’єктивно — це психологічний процес, який активізує різні частини мозку. Коли ми намагаємося зрозуміти когось за допомогою раціонального мислення, наш мозок залучає до цієї справи свою префронтальну кору — велику ділянку, розташовану просто під нашим чолом.
Звісно, я знаю, що іноді ця кора не надто добре виконує свої обов’язки — десятки досліджень наводять тисячу й один приклад таких випадків. Такі дослідження свідчать, що ми не завжди здатні мислити раціонально та зберігати самовладання. І все ж я вважаю, що ці висновки перебільшувати не варто. Ми використовуємо раціональні аргументи й докази щодня — і побудували цілі суспільства, засновані на законах, правилах та угодах. Люди вміють думати набагато краще, ніж здається. Інтелект — не обкладинка, у яку загорнуто нашу емоційну природу. Це фундамент, завдяки якому ми — це ми. Інтелект робить нас людьми.
Розгляньмо, наприклад, бачення Норвегії щодо в’язниць, яке може здатися всім іншим нерозумним. Щойно ми застосуємо інтелект і проаналізуємо статистику рецидивів, то зрозуміємо, що це чудовий спосіб боротьби зі злочинцями. Або згадаймо етику Нельсона Мандели. Знову і знову йому доводилося прикушувати свого язика, приборкувати емоції та думати холодною головою. Мандела був не просто добрим, він був іще й дуже розумним. Вибір повірити в інших він зробив, об’єднавши раціоналізм і почуття
Авжеж, розуміти, що керує іншою людиною, зовсім не означає поділяти її погляди. Ви можете розуміти менталітет фашиста, терориста чи шанувальника «Реальної любові», не будучи фашистом, терористом чи фанатом мильних опер. Розуміння іншої людини на раціональному рівні — це лише навичка. Її можна розвинути так само, як можна накачати м’язи.
Часто ми використовуємо свою здатність раціонально мислити, щоб придушити своє бажання вчинити по-доброму. Коли таке відбувається, наша потреба бути прийнятими суспільством стає на заваді правді та справедливості. Переконаний, ми всі хоч раз бачили, як із кимось поводяться несправедливо, але мовчали, щоб не накликати нарікання й на себе. Як часто кожен із нас мовчав, аби не розпалювати суперечку? Як часто ми звинувачували всіх, хто боровся за свої права, утому, що вони розхитують човен?
Гадаю, у цьому полягає найбільший парадокс цієї книги. Я стверджував, що в процесі еволюції люди стали фундаментально товариськими істотами, та, як виявилося, бажання подобатися іншим часто створює лише проблеми. Історія свідчить, що перший крок до прогресу роблять саме ті люди, яких усі інші вважають або проповідниками, або нахабами. Вони не бояться порушувати контроверсійні питання під час світських заходів. Вони не уникають складних і неприємних тем.
Тож цінуйте цих людей: вони — запорука нашого прогресу.
6. Любіть свого ближнього й пам’ятайте, що всі інші роблять те саме
17 липня 2014 року пасажирський літак «Боїнг 777» розбився під українським селом Грабове. На борту було 298 пасажирів, 193 з них — нідерландці. Літак збили проросійські бойовики. У катастрофі не вижив ніхто.
Спочатку 298 смертей, про які повідомили в новинах, були для мене просто цифрами. Та потім в одній нідерландській газеті я прочитав історію, яка вразила мене до глибини душі. Стаття починалася з фотографії: Карлейн Кейзер (25-річна дівчина з кучерявим волоссям) і Лоренс ван дер Ґрааф (30-річний білявий хлопець) усміхалися зі свого останнього в житті селфі, яке вони зробили, перш ніж зійти на борт літака. Я дізнався, що вони познайомилися в амстердамському клубі веслування. Що Лоренс писав для Propria Cures, блискучої студентської газети, і що Карлейн майже здобула свій докторський ступінь у США.
А головне — вони кохали одне одного до нестями. «Я назавжди запам’ятаю їх щасливою, по вуха закоханою парою, яка завжди трималася за руки», — сказав один із їхніх друзів. На моїх очах забриніли сльози. І тоді я подумав, який ж я лицемір: на сьомій сторінці тієї ж газети була стаття про звірства в Іраку, яку я пропустив, не змигнувши оком. І таке ставалося вже не вперше. «Двоє громадян Нідерландів загинули біля узбережжя Нігерії», — повідомляють газети, і ця новина непокоїть мене набагато більше, ніж повідомлення про те, що «затонув човен із тисячами пасажирів на борту».
У цьому сенсі людна доволі обмежена істота. Ми більш схильні співчувати тим, хто схожий на нас: говорить нашою мовою, має схожу зовнішність чи виріс або виросла в схожих умовах.
Селфі усміхнених хлопця та дівчини, зроблене за кілька годин до їхньої загибелі, надіслав у газету брат Карлейн. «Я прошу про одне, — закликав він, — розкажіть усій країні й усьому світу про біль, який переживаємо я, моя інша сестра й наші батьки. Це — біль сотень жителів Нідерланді.
І він мав рацію. Майже кожен знав когось, хто знав когось у тому літаку. Я ніколи не почувався більшим нідерландцем, ніж у ті дні.
Чому ж ми більше турбуємося про людей, які здаються схожими на нас?
Та виберіть шлях співчуття, і ви зрозумієте, як мало відділяє вас від далекого незнайомця. Співчуття виводить вас за власні межі, а ваші рідні та близькі стають для вас такими самими людьми, як і решта населення.
Може, любов до ближнього починається з малого. Якщо людина сповнена ненависті до себе, як вона може любити когось іншого? Якщо людина не здатна підтримати члена сім’ї або друга, як вона може нести тягар усього світу? Ми не можемо братися за велике, поки не впораємося з малим. Серед цих 193 голландських пасажирів було багато чоловіків і жінок, які, безперечно, робили цей світ кращим — від дослідників СНІДу до захисників прав людини.
Ми, люди, завжди розділяємо світ на «своїх» і «чужих». Ми любимо те, що близьке нашому серцю, і дбаємо про нього. І цього не треба соромитися — це робить нас людьми. Однак ми також повинні розуміти, що всі інші люди — усі ці далекі незнайомці — теж мають родини, які люблять. Усі вони — такі ж люди, як і ми самі.
7. Уникайте новин
Здавалося б, перегляд вечірніх новин має зробити нас більш інформованими про реальність, але ж ні: новини, навпаки, спотворюють наше уявлення про навколишній світ. Розділяючи людей на групи — політиків, олігархів, расистів або біженців, — ЗМІ віддаляють нас одне від одного.
Соціальні мережі працюють схожим чином. Купка хуліганів розпалює ненависть десь на відстані, і ось алгоритми вже підкидають їхні злі слова в наші стрічки у фейсбуку чи твіттері. Цифрові платформи заробляють гроші на ефекті негативності: що частіше люди залишають неприємні коментарі, то більшим стає прибуток. Негативна поведінка привертає увагу, отож, її прояви набирають найбільшу кількість кліків — а куди ми спрямовуємо нашу увагу, туди йдуть і рекламні бюджети. Ось так соціальні мережі перетворюються на системи, які заохочують нас проявляти свої найгірші якості.
Неврологи зазначають, що потреба в постійному перегляді новин є ознакою справжньої залежності — і в Кремнієвій долині це чудово знають. Керівники таких компаній, як Facebook і Google, суворо пильнують, щоб їхні діти не проводили забагато часу в інтернеті й соціальних мережах. Поки провідні експерти з дитячої освіти закликають обладнати школи планшетами й розробити програми для розвитку цифрових навичок, представники «технічної еліти», наче наркобарони, щосили захищають власних дітей від своєї токсичної діяльності.
Що ж робити, щоб захиститися від негативного впливу? Я маю для вас кілька порад. Тримайтеся подалі від теленовин та інтернет-повідомлень — натомість читайте щотижневі газети (електронні чи паперові видання) із довшими, докладнішими статтями. Зробіть перерву від гаджетів і почніть частіше спілкуватися з людьми. І останнє: вибирайте інформацію, що насичує ваш розум, так само ретельно, як вибираєте їжу, яка живить ваше тіло.
8. Не вдавайтеся до насильства
Якщо ви регулярно стежите за новинами, то, певно, вже давно потрапили в пастку безнадії. Вам здається, що не варто витрачати час і зусилля на сортування сміття, сплату податків чи благодійність, адже майже ніхто не переймається цими речами.
Коли вас спокушають подібні думки, пам’ятайте: у вас говорить цинізм. Цинізм — це виправдання лінощів і привід скинути із себе всю відповідальність.
Окрім цинізму, існує ще один токсичний світогляд — «добродійна» демагогія, викликана бажанням виставити себе найрозумнішим чи найрозумнішою. Піти цим шляхом означає повірити, що ви знаєте, як виправити всі вади цього світу, і почати «просвітлювати» людей тоді, коли вас про це й не просили. Для таких осіб будь-яка погана новина, навпаки, добра, адже вона доводить: вони від початку мали рацію у своїх цинічних судженнях.
Є набагато кращий спосіб розв’язувати складні питання — це можна побачити на прикладі маленького містечка Вунзідель у Німеччині. Коли наприкінці 1980-х на місцевому цвинтарі поховали Рудольфа Гесса, заступника Адольфа Гітлера, Вунзідель швидко перетворився на місце паломництва неонацистів. Навіть сьогодні скінхеди збираються на кожну річницю смерті Гесса (17 серпня) і марширують містом, сподіваючись розпалити заворушення й підбурити людей до насильства.
Так само щороку це зібрання намагаються зупинити антифашисти — і неонацисти врешті-решт отримують те, чого хочуть. Наступного дня в інтернеті неминуче з’являється відео, на якому поборник добра гордо набиває нацистові пику. На жаль, наслідки такої боротьби виявляються контрпродуктивними. Фізична розправа лише зміцнює нацистів — подібно до того, як бомбардування Середнього Сходу щоразу розпалює в терористах іще більшу лють. Насильство запевняє екстремістів у тому, що їхній світогляд правильний, а це значно спрощує процес залучення новобранців.
Отож, Вунзідель мав знайти іншу стратегію. У 2014 році одному мудрому німцеві Фабіану Віхманну спала на думку геніальна ідея. Що змінилося б, якби марш на честь Рудольфа Гесса перетворився на благодійну ходу? Мешканцям ця ідея сподобалася. За кожен метр, пройдений неонацистами, містяни зобов’язувалися жертвувати десять євро організації Віхманна EXIT-Deutschland, яка допомагала людям виходити з ультраправих груп.
Напередодні заходу містяни розмітили старт і фініш для ходи. Вони всюди розвісили транспаранти з подякою учасникам за їхні старання. Розпочавши свій марш, неонацисти не підозрювали, що цього разу все буде інакше. Перетнувши фінішну лінію, вони були шоковані: вунзіделійці привітали їх гучними вигуками та з голови до п’ят засипали конфетті. Загалом того дня було зібрано понад двадцять тисяч євро.
Віхманн наголосив, що після подібної кампанії було дуже важливо тримати двері відчиненими. Влітку 2011 року його організація роздавала футболки під час екстремістського рок-фестивалю в Німеччині. Сорочки, прикрашені ультраправими символами, на перший погляд, схвалювали неонацистську ідеологію. Після першого прання на них з’являлося інше повідомлення: «Те, що зробила ваша футболка, можете зробити й ви. Ми можемо допомогти вам звільнитися від ультраправих».
Хай якою безглуздою здається ця ідея на перший погляд, вона принесла свої плоди. Протягом наступних тижнів кількість телефонних дзвінків до EXIT-Deutschland зросла на 300 відсотків. Віхманн зрозумів, що його повідомлення дуже здивували неонацистів. Вони чекали на огиду й обурення, а натомість побачили простягнуту руку допомоги.
9. Не соромтеся робити добро
Щоб простягнути руку, головне — це мужність. Коли ви допомагаєте іншим, вас часто поспішно називають м’якосердим показушником.
Набагато безпечніше робити добрі справи таємно — або хоча б мати для них готове виправдання:
«Я все одно нічим не був зайнятий».
«Мені не потрібні були ті гроші».
«Це матиме добрий вигляд у моєму резюме».
Сучасні психологи виявили, що коли люди роблять щось від щирого серця, то часто вигадують егоїстичні мотиви для своїх вчинків. Найбільше це явище поширене в індивідуалістичних західних культурах, де теорія суспільного договору вкоренилася найглибше. І це не дивно: якщо ви вважаєте, що більшість людей — егоїсти, будь-який добрий вчинок за своєю суттю має викликати підозру.
На жаль, така поведінка працює як ноцебо. Коли ви вдаєте із себе егоїста, то зміцнюєте загальноприйняті цинічні припущення щодо нашої природи. Приховані добрі справи не можуть слугувати прикладом для інших людей. І це прикро, адже головна прихована суперсила Homo puppy полягає в тому, що нам чудово вдається копіювати одне одного.
Не зрозумійте мене неправильно: надихати інших не означає виставляти напоказ свої вчинки. Рішення творити добро не зобов’язує вас сурмити в труби. Ісус пояснює це своїм учням у Нагірній проповіді, а потім додає: «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла».
Бажання творити добро може бути заразливим — це продемонстрували двоє американських психологів, провівши один блискучий експеримент у 2010 році. Вони організували гру на ставки, у якій 120 добровольців, незнайомих одне з одним, розбивалися на команди по чотири гравці. Кожен гравець отримував на початку гри трохи готівки й мав вибрати, який внесок зробити до командної ставки (і чи робити його взагалі). Після першого раунду гри учасники команд перемішувалися так, щоб жодна людина не входила до тієї самої групи двічі.
Ставки зростали миттєво. У першому раунді гравці спочатку вносили приблизно по одному долару. Далі хтось додавав іще долар — і інший учасник групи збільшував свою ставку в середньому ще на двадцять центів. Ця тенденція зберігалася попри те, що гравці постійно грали в різних командах. Ефект тривав до третього раунду — до того часу гравці збільшували свої ставки в середньому на п’ять центів. Зрештою, кожен додатковий долар збільшував загальну ставку раунду щонайменше вдвічі.
Я часто згадую це дослідження, щоб нагадати собі: кожен добрий вчинок — наче камінчик, кинутий у річку. Вода від нього розходиться великими колами.
Доброта заразлива — настільки, що вражає навіть тих, хто спостерігав її прояв здалеку. Одним із перших психологів цього ефекту наприкінці 1990-х років був Джонатан Гайдт. В одній зі своїх статей він згадував історію про студента, який допоміг літній жінці розчистити її двір від снігу. Один із друзів студента, ставши свідком цього безкорисливого вчинку, пізніше написав: «Мені захотілося вискочити з машини й обійняти цього хлопця. Хотілося співати, бігати, стрибати, сміятися. Що завгодно, аби не сидіти на місці. Мені хотілося говорити хороші речі про людей. Написати гарного вірша чи пісню про кохання. Погратися в снігу, наче дитина. І розказати всім про його добру справу».
Гайдт виявив, що найменші прояви щедрості часто дивують і зворушують людей. Коли психолог запитав своїх піддослідних, як на них вплинуло подібне спостереження чужої доброзичливості, вони згадували непереборне бажання схопитись і скоріше комусь допомогти. Гайдт назвав цю емоцію «піднесенням». Людина влаштована так, що найменший прояв доброти буквально викликає тепло в наших грудях. Найдивовижніше те, що цей ефект виникає навіть тоді, коли ми просто чуємо такі історії від когось іншого. Нам здається, що хтось натиснув на кнопку перезавантаження всередині нас. Наші цинічні почуття зникають, а світ знову здається світлим і ясним.
10. Будьте реалістами
Це — найважливіше правило мого життя.
Працюючи над цією книгою, одним із головних завдань я бачив змінити значення слова «реалізм». Сьогодні термін «реаліст» є синонімом слова «цинік» — він описує людину з песимістичним світоглядом. Хіба це правильне судження?
Циніки геть не розуміють реалій нашого життя. Вони не знають, що насправді ми живемо на Планеті А й маємо вроджену потребу бути добрими одне до одного.
Тож будьте реалістами. Будьте мужніми. Залишайтеся вірними своїй натурі й довіряйте людям. Не приховуйте своїх добрих справ і не соромтеся своєї щедрості. Вас зневажливо назвуть довірливим і наївним? Ну й нехай. Пам’ятайте: те, що сьогодні вважається наївним, завтра може стати єдиним правильним рішенням.
Настав час нового реалізму. Настав час нового погляду на людство.