Прогрес 90-х: технології, що стали частиною поп-культури
У 1990-х Україна стрімко відкривалася світові, а разом із ним — новим технологіям. Домашні комп'ютери, перші мобільні телефони, приставки, компакт-диски та інтернет поступово входили в повсякденне життя, змінюючи не лише побут, а й культуру. Те, що колись здавалося символом майбутнього, стало невіддільною частиною покоління 90-х — і сформувало нову попкультуру, у якій технології були маркерами епохи.
Чому і як технології стають мейнстримом?
До початку 1990-х технології в Україні вже були частиною повсякденного життя. Майже в кожній квартирі стояв телевізор, дротовий телефон чи радіоприймач, а магнітофони та касетні програвачі давно перестали бути дивиною. Водночас доступ до нових розробок залишався обмеженим: персональні комп'ютери були рідкістю, відеомагнітофони — предметом розкоші, а про мобільний зв'язок чи інтернет більшість людей знала лише з-за кордону.
Після здобуття незалежності технологічний ландшафт почав стрімко змінюватися. Відкриті кордони, приватний бізнес і розвиток імпорту зробили доступними речі, які ще кілька років тому здавалися недосяжними. На ринки потрапляли комп'ютери, ігрові приставки, CD-програвачі, перші мобільні телефони, а згодом — і домашній інтернет.
Важливо, що технології стали не лише інструментами, а й елементами попкультури. Так само, у 2000х клацання червоною розкладною Nokia свідчило не лише про можливість дзвонити її власнику, а й про всю його ідентичність, володіння приставкою Sega чи Dendy, пейджером, телефоном Nokia або комп'ютером означало належність до нового способу життя. Саме в 90-х техніка перестала бути лише засобом для роботи чи зв'язку й перетворилася на символ сучасності, статусу та нового покоління.
Культові технології 90-х
Підписуйтеся на наші соцмережі
У книзі «Наші 1990-ті. Перше покоління Незалежних» від Projector Publishing саме ці технології та пристрої названі культовими символами епохи — речами, що визначали досвід покоління й стали невіддільною частиною 90-х.
Комп’ютерні клуби. Зазвичай комп’ютерні клуби відкривали ентузіасти, які діставали техніку та комплектуючі закордоном. Більшість з цих клубів знаходились у підвалах, у нежитлових приміщеннях ЖЕКів та шкільних кабінетах. Найчастіше комп’ютерний клуб являв собою десяток стареньких Pentium100 з величезними моніторами, що мерехтіли холодним світлом. Усе це виглядало магічно: півтемрява, запах старого лінолеуму та шарудіння жорстких дисків. Комп’ютерні клуби одразу ж стали осередками, в яких вирувало соціальне життя. Це були перші інституції, де українські діти та підлітки торкнулися майбутнього та високих технологій.
Комп’ютерні ігри: Doom, Quake 2, Warcraft 2. Комп’ютерні ігри дев’яностих в Україні — це не просто розвага. Вони стали справжнім ковтком свіжого повітря, альтернативною реальністю, яка вражала уяву та затягувала, наче воронка. Людина, не обізнана з еволюцією комп’ютерних ігор, раптом отримувала можливість командувати армією орків, будувати місто майбутнього або відстрілювати монстрів у похмурому лабіринті. Місцем мережевих баталій найчастіше були комп’ютерні клуби: на якусь квартиру приносили два-три комп’ютери та встановлювали між ними мережу. За тим складався графік, згідно з яким геймери проводили за моніторами без перерви десятки годин. Покоління, яке проводило ночі у Warcraft2, згодом стало кістяком української IT-індустрії 2000-х.
Відеокасети VHS. Аудіокасети. На початку дев’яностих український ринок вибухнув аудіокасетами. Їх продавали усюди: у ларьках, на ятках, в магазинах, з рук. Про авторські права ніхто не задумувався: усі записи були піратськими, що робило їх доступними для більшості покупців. У ті часи була популярною практика записувати власні збірки – тогочасний спосіб самовираження. Плейліст на касеті був своєрідною анкетою, в якій проглядалися смаки, прагнення та мрії її власника. Касетами активно обмінювалися, їх програвали на шкільних вечірках. Один із найупізнаваніших образів дев’яностих – олівець, що перемотує касету (позаяк меломани знали, що для цього краще підходять кулькові ручки BIC). Робили це для того, щоб заощадити заряд батарейок у плеєрі, а також тому, що подобалось, як шурхотить магнітна стрічка.
Відеокасети відіграли не меншу роль у становленні культури перехідного періоду. Іноземні фільми перетворились на портали у фантастичні світи, вони стали джерелом модних трендів та слугували черговим містком між Заходом та Україною. Найбільшим попитом користувалися бойовики за участі Сталлоне, Ван Дамма та Сігала. Ці стрічки переглядалися десятки разів, а їхні герої стали обличчям нової епохи. Поява відеомагнітофонів спонукала до створення перших «домашніх кінотеатрів»; це давало доступ до приватного кіно, яке вийшло за рамки телевізора та стало сімейним ритуалом. Через великий попит на зарубіжну кінопродукцію усюди відкривались прокати відеокасет, а товстелезні каталоги з фільмами передавали з рук у руки. Ці прокати проіснували в Україні до середини двотисячних, перш ніж їх остаточно витіснили компакт-диски та інтернет.
Тетріс. Поява тетрісу в Україні — це історія про просту гру, яка несподівано стала масовим культурним явищем. Незважаючи на те, що його придумали в СРСР, тетріс прийшов до нас десятиліттям пізніше у вигляді портативної електронної гри – найчастіше, дешевої китайської Brick Game. Тетріс одразу ж став популярним серед дітей та дорослих. У нього грали всі: учні ховали тетріс під партою, справно натискаючи кнопки, продавці тримали його у руках під час торгівлі; тетріс можна було бачити на столах держслужбовців та касирів. Тетріс вважається першим гаджетом, який прижився в Україні. Він виконував свої терапевтичні функції протягом тривалого часу, перш ніж його витіснили комп’ютери та сучасніші портативні ігри.
Тамагочі. У середині дев’яностих у кожному ларьку, на базарі чи у підземному переході з’явилися маленькі пластикові яйця з монохромним екраном. Зазвичай це були не оригінальні японські Bandai, а їхні китайські копії – дешеві та доступні. Тамагочі пропонував те, що на той час здавалося технологічним проривом: у кишені живе «справжній» улюбленець, який потребує догляду та помирає, якщо його занедбати. Так само, як і тетріс, тамагочі викликав сильну цифрову залежність. Їх забороняли у школах. Вчителі забирали тамагочі в учнів, але вони ховали їх та передавали одне одному, щоб “нагодувати” улюбленця під час уроку. З часом виникла ціла культура їхнього догляду: хто як називає свого персонажа, скільки днів той прожив, які комбінації дій дозволяють виростити «кращого» улюбленця. Тамагочі став прикладом того, як нова технологічна культура змінювала звички та уявлення цілого покоління.
Приставки Dendy та Sega Megadrive сформували у дев’яностих абсолютно новий тип дозвілля та стали провісниками глобальної цифрової епохи. В Україну Dendy (російська ліцензована копія Nintendo) зазвичай потрапляла у вигляді дешевих китайських підробок, які коштували значно дешевше оригіналів. Dendy стала першою «народною» ігровою платформою: діти ходили один до одного пограти в Mario, обмінювалися картриджами, влаштовували турніри з Contra чи Battletoads. Якщо приставки не було, діти відвідували платні ігрові точки: ділки ставили Dendy в кіосках чи орендованих приміщеннях, і брали гроші за кожні десять хвилин. На противагу дешевим Dendy, Sega MegaDrive – це не про масовість, а про престиж. Ця приставка була набагато дорожчою, потребувала кращих телевізорів та мала значно кращу графіку. Наявність Sega одразу ж піднімала статус дитини у класі та робила її бажаним товаришем. …
Фотоапарати «Смєна», «Фед». У дев’яностих плівкова фотографія зберігала свою роль соціального документу, щоправда, відтепер вона вимагала більшої уважності та іншого підходу. Річ в тім, що завод «Свема», який забезпечував увесь СРСР чорно-білою плівкою та фотохімією, переживав скрутні часи та працював з перебоями. Плівка зникла з полиць магазинів, проте фотолюбителі продовжували знімати: за давнім звичаєм у їхніх холодильниках лежали чималі запаси фотоматеріалів. Юне покоління, що вже відчуло подих свободи та надихнулося естетикою західних митців, активно експериментувало з іграшковими «Смєнами» та старезними «ФЕДами». Друк фотографій знову увійшов у моду. Він перетворився на справжній ритуал, в якому старше покоління передавало наступникам таїнства аналогової фотографії. Зазвичай світлини друкували у ванній кімнаті, або ж на кухні — дочекавшись ночі та завісивши вікна ковдрами. Старші доручали молодшим готувати проявник та фіксаж. В їхні обов’язки також входив контроль температури хімікатів, підготовка обладнання та негативів до друку. Коли все було готове, вмикався темно-червоний ліхтар, і починалася справжня магія…
Проте запах проявника остаточно вивітрився, коли на ринок зайшли дешеві пластикові «мильнички» та великі виробники кольорової плівки. Відтепер потрібно було тільки натискати на кнопку фотоапарата. З одного боку, це призвело до суттєвого зниження якості зображень, але з іншого – в наших фотоальбомах збереглися сотні розмитих фотографій з застіллями та шкільними випускними.