Упс! Не вдала спроба:(
Будь ласка, спробуйте ще раз.
preview
Мирослава Стародуб
Мирослава Стародуб Журналістка SPEKA
Підписатися на нас
0
10 хвилин читання

«Я не вірю в жоден долар інвестицій»: економіст – про інтерес Lidl до АТБ, інвестиції та майбутнє бізнесу

За даними Forbes Ukraine німецька мережа супермаркетів Lidl із березня до липня 2026 року вела переговори про придбання АТБ, однак сторони не домовилися про ціну. За інформацією ЗМІ, пропозиція німців не задовольнила співвласників української мережі. Чи справді іноземний ритейл зацікавлений в українському ринку, чому інвестори не поспішають вкладати гроші в Україну під час війни та які перспективи має український бізнес за кордоном – про це SPEKA говорить з виконавчим директором «Економічного дискусійного клубу» та заслуженим економістом України Олегом Пендзиним. 

Інвестори чекають на завершення війни

Пане Олеже, чи справді іноземні компанії зараз зацікавлені в українському бізнесі? Чи переговори про купівлю АТБ – це радше спроба заздалегідь зайняти місце на українському ринку?

З цього приводу я є надзвичайно великим скептиком.  Тому що між заявленими намірами та фактично виконаною роботою є дуже велика прірва. Це по-перше. По-друге, я не вірю в жоден долар інвестицій в Україну до завершення активної фази бойових дій.

Жоден свідомий інвестор не піде в Україну, де немає страхування воєнних ризиків і де існує величезна небезпека отримати ракетний удар.

Подивіться, порцеляновий завод Cersanit біля Новограда-Волинського повністю знищений ударами ворога. Хоча це була повністю іноземна інвестиція, без жодних воєнних нюансів: чиста кераміка, чиста порцеляна. І що?

Ви думаєте, такий досвід не є промовистим для інвестора? Безперечно, є.

На тлі того, що МХП продає 100 тисяч гектарів землі, а Kernel Group повністю зупинила роботу восьми заводів, ви дійсно думаєте, що сюди прийде якийсь інвестор і принесе хоча б один долар? Це абсолютно нереально.

Чому все-таки виникають такі розмови?

Усі іноземці абсолютно справедливо розуміють, що рано чи пізно війна в Україні закінчиться і почнеться відбудова. А відбудова відбуватиметься за європейські гроші, тому що більше ніхто сюди не дасть жодної копійки, окрім Європи.

Якщо це буде відбудова за європейські гроші, на ній можна достатньо непогано заробити. Тому, щоб завчасно застовпити собі місце в майбутній черзі за європейськими коштами, ми зараз і бачимо певний невеличкий рух.

Логіка приблизно така: «Я поки що нічого робити не збираюся, але хочу, щоб усі знали, що я тут десь стояв. Якщо щось почнеться, я дуже швидко повернуся».

Чергу займають заздалегідь, і це правда. Але це не більше ніж черга.

Я розумію, що АТБ, звичайно, хотілося б зараз продати свій ритейл, тому що працювати реально важко і збитки величезні. Але серйозного німецького інтересу до виходу на український ринок я тут не бачу.

Ви кажете, що АТБ, ймовірно, було б зацікавлене в продажу. Але є інформація про те, що саме АТБ не захотіло продавати мережу. Чи може взагалі бути таке, що наш великий ритейл зараз не хоче продавати бізнес?

Якщо вам запропонували 15 копійок замість повноцінної гривні, ви дуже охоче погодитеся? Але ще раз повторюю: я не вірю, що навіть якби АТБ погодилося на 15 копійок, німці купили б цю мережу.

Немає дурнів, які заходять у країну під час активної фази бойових дій, коли ще незрозуміло, коли вона закінчиться.

Які є гарантії, що сьогодні, скажімо, в Дніпрі не прилетить в черговий торговельний центр? Хто це покриватиме? За рахунок яких грошей? За рахунок приватних інвестицій? Інвестор же не повний ідіот, правда?

«У Європі нас не чекають»

Зараз дуже багато підприємств переїжджають не лише на захід України, а й за кордон. Водночас підприємці кажуть, що там їм теж доволі несолодко, адже вони чужі, їм потрібно налагоджувати бізнес, шукати клієнтів, будувати нові зв'язки. Чи є майбутнє в українських компаній за кордоном?

По-перше, наші українські компанії звикли працювати з дуже високим рівнем дохідності. Коли дохідність становить менше ніж 20–25%, наша шановна українська компанія «навіть задницю не підніме».

Європейський бізнес працює з дохідністю 3%. Там усе набагато стабільніше, але водночас набагато повільніше.

Коли ми дивимося на Україну, то маємо розуміти, що швидкість обертання грошей, формування капіталів і прирощення доходів у нас набагато вища. Це характерно для будь-якого молодого ринку, будь-якої країни, яка відновлюється.

У повоєнній Європі, яка відбудовувалася після Другої світової війни, дуже багато компаній створили собі фантастичні капітали. Таке можливо лише тоді, коли на відбудову спрямовують величезні гроші, зокрема державні.

Підписуйтеся на наші соцмережі

У Європі відбудова давно закінчилася. Там надзвичайно високий рівень конкурентної боротьби, усе давно поділено. І там нас реально не чекають. Від слова «зовсім».

Тому перспективи залежать від того, про який саме український бізнес ми говоримо.

Нас більше цікавить малий і середній бізнес, тому що великий, як на мене, завжди «знайде собі дорогу».

Нічого подібного. Великий бізнес теж хоче «жити на широку ногу», звик до великих доходів. Але коли він заходить у якусь країну, то має чітко розуміти, за якою стратегією збирається там працювати.

Повірте, ніхто не буде будувати новий автомобільний завод у Німеччині, де вже є відомі Mercedes, BMW та Audi.

Треба виходити на ринок з якимось унікальним продуктом, здатним створити для себе новий ринок. Тому що на старі ринки вас не дуже охоче пускатимуть.

А малий бізнес – який він переважно? Він здебільшого сервісний. Малий виробничий бізнес, як правило, може існувати лише за наявності великих споживачів, які постійно замовляють у нього певні послуги або товари.

Чому, наприклад, зараз зупинився ArcelorMittal (найбільша міжнародна металургійна та гірничодобувна компанія у світі, — ред.) у Кривому Розі? Безпосередньо на самому заводі працюють 20 тисяч людей. А міська адміністрація повідомила, що без роботи залишаться понад 33 тисячі.

Усе дуже просто. При великому підприємстві існує величезна кількість малого бізнесу, який отримує від нього замовлення на аутсорсинг.

Коли зупиняється великий бізнес, ці підрядники миттєво зупиняються також. Тобто малий виробничий бізнес може існувати лише тоді, коли має великого замовника.

А як щодо малого бізнесу за кордоном?

Що стосується малого сервісного бізнесу – перукарів, косметологів тощо, – то всюди є своя система реєстрації та складання відповідних іспитів.

Багато українських жінок, які виїхали за кордон, раніше заробляли на тому, що робили манікюр, зачіски тощо. Але коли вони приїхали до Іспанії чи Італії, раптом виявилося, що вся ця діяльність ліцензується.

А для цього треба складати ледь не медичні іспити. Тому що всі види діяльності, пов'язані зі шкірою людини, дуже жорстко регламентуються місцевими європейськими вимогами.

У результаті багато жінок залишилися в ситуації, коли вони можуть працювати лише серед знайомих, обслуговуючи українок. Але це вже діяльність поза законом. Якщо про неї дізнаються правоохоронці, можуть бути величезні штрафи, аж до депортації.

Тому я не вірю в перспективи масової релокації українського бізнесу.

Де релокація дійсно може бути виправданою, так це в секторі військово-промислового комплексу: виробництво дронів та іншої військової продукції.

«Втрачаємо те, за що заплатили кров'ю»

Але чому ці підприємства переїжджають?

З одного боку, там немає обстрілів. А з іншого – вони вивозять українські ноу-хау, за які тут заплачено людською кров'ю.

І підприємства, які там створюються, вже будуть не українськими, а польськими, німецькими, австрійськими.

У майбутньому Збройні сили України купуватимуть українські дрони в австрійців з українським корінням. Теж питання цікаве.

Тому, чесно кажучи, я маю великі сумніви щодо успіхів українського бізнесу за кордоном.

Я, наприклад, не знаю жодного прикладу потужного українського бізнесу середнього масштабу, який після 2022 року виїхав до Польщі чи Німеччини й раптом там надзвичайно успішно розвинувся.

«Навіщо тоді держава?»

А як протидіяти тому, щоб українські військові ноу-хау вивозили за кордон? Що для цього потрібно? Можливо, держава має створювати якісь захищені приміщення, ті ж бункери, пропонувати виробникам прийнятні умови роботи?

Якщо ви уважно стежите за постановами Кабінету Міністрів, то побачите, що тепер бізнесу пропонують створювати бункери. Причому це стосується навіть не військового, а звичайного сервісного бізнесу. Бізнесу, який працює для людей.

Чи може перукарня, у якій працюють три дівчини, побудувати бункер другого чи третього рівня захисту?

Ми нещодавно спілкувалася з великими дата-центрами, і вони теж не зацікавлені в тому, щоб самостійно це робити…

А тепер уявіть собі звичайний бізнес. Що зараз робить держава? Ви запитуєте, що вона має зробити, але вона активно перекладає на бізнес те, що завжди було повноваженням держави.

А як вам ідея пана Корецького (прем`єр-міністр України, — ред.) про бронювання? Ви щомісяця віддаєте своїх працівників на мобілізацію. Тобто тепер мобілізаційні процедури здійснюватимуть не ТЦК та СП, а сам бізнес?

Бізнесу пропонують будувати сховища, бізнесу пропонують займатися мобілізацією. У мене питання: а навіщо тоді держава?

І ще одне питання: за які гроші бізнес має будувати ті бункери? За власні? Якщо в нього самого цих грошей немає?

Фермери опинилися в критичній ситуації

Якщо повернутися до України й торговельних точок. Ми всі помітили, що після розгрому складів великих торговельних мереж у великих магазинах зникали продукти, тоді як у маленьких крамницях вони постійно були. Чи є зараз «вікно можливостей» для малих підприємців і невеликого аграрного бізнесу?

Уже немає. Великий ритейл усе повернув на свої полиці. Він повністю перебудував логістику, усе це заклав у ціну. Ми з вами радісно за це платимо.

Він знайшов вихід із ситуації. Зрештою, за будь-які проблеми платить кінцевий споживач.

А з фермерами зараз узагалі повний капець. Фермер сидить на своєму насінні соняшнику й не знає, куди його подіти, кому продати.

Тому що ті, хто міг його купувати, на сьогодні припинили закупівлі. Для фермера зараз ситуація взагалі критична.

Закупівлі припинилися через те, що ми не можемо нормально вивезти продукцію з країни?

Або припинили купувати ті, хто раніше вивозив продукцію через великі експортні компанії, або ті, хто переробляв її тут, зокрема Kernel Group.

Адже Kernel не вирощував соняшник самостійно, а закуповував насіння на ринку.

У вересні за тонну соняшникового насіння давали 21 тисячу гривень. Зараз ви не зможете продати його навіть за 12 тисяч. Уявіть собі цю ситуацію.

То може ситуація з Kernel, «Королівським смаком» та іншими виробниками олії, які припинили виробництво, відкрити можливості для малих підприємців, які встановлять власне обладнання та займатимуться виробництвом соняшникової олії?

Дефіциту олії в Україні наразі немає. Ми виробляємо близько 4 млн тонн на рік, тоді як внутрішнє споживання становить лише 370 тис. тонн — менше ніж 7% від загального обсягу виробництва.

З серпня олія фактично не експортується. За серпень–листопад на складах уже накопичилося понад 1 млн тонн продукції.

Основна причина призупинення роботи великих підприємств полягає не стільки в питаннях безпеки чи турботі про працівників, скільки у відсутності можливості відвантажувати готову продукцію. Немає куди зливати та вивозити олію.

Якщо ситуація зміниться і з'явиться можливість відновити експорт та відвантаження, підприємства зможуть поновити роботу. У цьому я абсолютно впевнений.

А щодо перспектив малих виробників, то хто їх пустить на ринок.

То що ж тоді буде наступного року?

Прекрасне запитання. Ніхто не знає. Тому що до весни ще треба дожити. І немає грошей навіть на те, щоб засіяти поля.

0
Icon 0

Підписуйтеся на наші соцмережі