Україна втрачає цифрову столицю: як російські удари змінили бізнес українських дата-центрів

Агєєв показує приміщення, де ще донедавна все було вкрите густою чорною кіптявою. Відмивати її довелося місяцями. З його слів, роботи розпочали ще в середині літа, але досі вони не завершені.

В іншій частині будівлі наслідки значно серйозніші. Там вирувала пожежа, вигоріли господарські приміщення та конструкції. Частину даху пробило, пошкодження зачепили також два рівні перекриттів.

Після ударів компанії довелося тимчасово закрити пошкоджені ділянки захисними щитами, щоб уберегти будівлю від опадів та подальшого руйнування.

Щоб все прибрати довелося вивезли приблизно 40 вантажівок відходів. На це компанія потратила понад $200 тис. І ще понад $500 тис. – щоб укріпити будівлю.

Будувати нове приміщення De Novo не планує – дорого – приблизно $20–25 млн. Хоча свого часу будівництво дата-центру компанії коштувало близько $15 млн.

Агєєв вважає, що удари по дата-центрах – частина цілеспрямованої кампанії проти української цифрової інфраструктури.

Під загрозою опинилися не лише дата-центри De Novo. Удари та пошкодження зачепили й інші великі майданчики столиці, зокрема «Парковий», GigaCenter та інші об'єкти цифрової інфраструктури.

Водночас українська індустрія виявилася стійкішою, ніж можна було очікувати.

Керівник De Novo пояснює це кількома факторами:

За його словами, саме децентралізована модель стала однією з головних переваг України. Замість кількох надвеликих дата-центрів в Україні працює багато менших майданчиків, розташованих у різних частинах країни.

Найбільша зміна, яку зараз спостерігає ринок, – цифровий Київ з`їжджає.

За словами Агєєва, клієнти київських дата-центрів або вже переїхали, або активно готуються. Деякі майданчики заповнені лише на третину, інші — приблизно наполовину. І так триватиме десь до зими.

До повномасштабної війни та особливо до нової хвилі атак (липень цього року, — ред.) українські хмарні оператори зберігали приблизно 80% своїх ресурсів в Україні. За кордоном перебувало лише 15–20%.

Тепер пропорція швидко змінюється.

У De Novo очікують, що до кінця року співвідношення ресурсів в Україні та за кордоном становитиме приблизно 50 на 50.

За таких умов компанії шукають альтернативні майданчики на заході України та в європейських країнах.

На перший погляд, найпростіше рішення – переїхати з Києва до Львова, Тернополя, Ужгорода або інших західних міст. Однак швидко переїхати виходить не у всіх.

На заході України бракує вільних потужностей, а невеликі дата-центри не завжди можуть прийняти обладнання великих клієнтів. Тому просто знайти вільну будівлю недостатньо.

Агєєв наводить простий приклад. Клієнту потрібно перевезти 20–50 серверних стійок. Знайти майданчик, який має відповідну площу, електричну потужність, охолодження та резервне живлення, виявляється дуже складно.

Підписуйтеся на наші соцмережі

Навіть якщо приміщення є, це ще не означає, що там можна розмістити дата-центр.  Багатьом замовникам необхідно виконати низку вимог різних міжнародних стандартів, а це, в умовах малих «серверних», неможливо

Особливо складна ситуація з електроенергією. Великі дата-центри повинні мати можливість тривалий час працювати автономно.

За словами Агєєва, далеко не всі невеликі майданчики на заході України здатні витримати навіть добу роботи на дизельних генераторах.

Ще одна проблема – час.

Будівництво нового дата-центру з нуля займає щонайменше рік, а залежно від складності проєкту може тривати півтора року або довше.

Чому клієнти обирають Європу? Там є вільні потужності, розвинена інфраструктура, стабільніше енергопостачання та можливість швидше знайти місце для розміщення серверів.

De Novo вже має закордонні майданчики й розширює присутність у Європі. Зокрема, компанія розвиває інфраструктуру у Франкфурті та відкрила додатковий майданчик у Карлсруе.

Але переїхати теж не так просто, як здається.

По-перше, серверне обладнання потрібно фізично перемістити або придбати нове. По-друге, необхідно перенести великі масиви даних. По-третє, треба забезпечити постійне обслуговування обладнання, а це означає додаткові витрати на інженерів і технічний персонал.

Є ще одна проблема: вивезти обладнання з України за кордон складно, зокрема через фінансові обмеження та труднощі з міжнародними розрахунками.

Тому іноді компаніям простіше купити нове обладнання в Європі, ніж перевозити вже наявне.

Міграція коштує дорого. Ідеться не лише про оренду місця в іншому дата-центрі, а й про закупівлю серверів, мережевого обладнання, систем зберігання даних та інженерної інфраструктури.

Цього року De Novo інвестує приблизно $8–10 млн у розвиток нових хмарних майданчиків в Україні та за кордоном.

Це величезна сума навіть для великого технологічного бізнесу.

До того ж обладнання дорожчає. Світові технологічні компанії масово закуповують процесори, відеокарти, пам'ять та інше обладнання для створення інфраструктури ШІ.

Постачання окремих видів обладнання можуть тривати від трьох до дев'яти місяців.

Але головна проблема навіть не в ціні.

Українським компаніям складно оплачувати обладнання та послуги для закордонних майданчиків через валютні обмеження НБУ. Бізнес може мати гроші в Україні, але не завжди може оперативно переказати їх для закупівлі необхідного обладнання за кордоном.

Додаються проблеми з фінансуванням. Банки готові кредитувати операторів приблизно під 18% річних, а це дорого.

На думку Агєєва, прийнятнішою була б ставка на рівні 9–10%.

На думку Агєєва, найбільший ризик зараз мають оператори colocation – компанії, які здають клієнтам місце для розміщення їхнього власного серверного обладнання.

Тут є принципова відмінність від хмарних сервісів.

Якщо компанія користується хмарою, провайдер може перенести її ресурси на інший майданчик. Клієнту не потрібно самостійно перевозити серверні шафи.

А от якщо клієнт орендує місце під власне обладнання, ситуація значно складніша. Фактично оператор залишається зі своїм дата-центром, який може поступово втрачати клієнтів.

Інша проблема – собівартість.

Сьогодні звичайна стійка в українському дата-центрі коштує приблизно $500–600 на місяць без урахування електроенергії. У De Novo ціна вища — $800–1000.

У Польщі аналогічна послуга коштує приблизно €500–700 на місяць.

Після атак на цифрову інфраструктуру в Україні активно обговорювали ідею будівництва підземних дата-центрів. Для цього навіть скликали засідання РНБО, в Мінцифри і в Міноборони.

Але, як пояснює Агєєв, дата-центр — це набагато більше, ніж захищене приміщення. Мовляв: «Яма в землі – ще не дата-центр».

Підземний об'єкт потребує складної системи вентиляції, охолодження, електропостачання, резервних генераторів і технічного обслуговування.

За оцінкою операторів, собівартість розміщення однієї серверної стійки в підземному дата-центрі може становити $5000–10 000 на місяць.

Нагадуємо, що звичайна стійка в Україні коштує $500–1000.

Саме тому приватні оператори не поспішають вкладати гроші в такі проєкти.

Початкова вартість будівництва підземного дата-центру, за оцінками Агєєва, може становити $30–40 млн і більше.

«Хто буде за це платити?» – головне запитання, яке ставлять інвестори.

На його думку, такий проєкт може потягнути насамперед держава, якщо будуватиме інфраструктуру для власних потреб і не вимагатиме від неї звичайної комерційної окупності.

Натомість De Novo та інші великі оператори — DSUA (Український альянс цифрового суверенітету) пропонують створити мережу з 5–10 середніх дата-центрів, розподілених по країні. Ідея полягає в тому, щоб не концентрувати всі ресурси в одному місці, а розподілити їх між кількома незалежними майданчиками.

Але просто побудувати 5–10 різних дата-центрів недостатньо. Вони повинні працювати як єдина система.

Навесні великі українські оператори запропонували Мінцифри концепцію створення стійкої національної цифрової інфраструктури. Однак повноцінного запуску цієї стратегії поки немає.

На думку Агєєва, найбільша небезпека міграції за кордон полягає не в тому, що українські компанії тимчасово орендують сервери в Польщі чи Німеччині.

Проблема в тому, що тимчасове рішення може стати постійним.

Якщо компанія переносить дані до Європи, купує там обладнання, наймає місцевих інженерів і поступово переносить операційну діяльність, повернутися в Україну їй буде дедалі складніше.

Виникає питання цифрового суверенітету: чи може країна повноцінно контролювати власні дані, якщо фізично вони зберігаються за її межами?

Водночас український бізнес стикається з економічною проблемою.

У Польщі або Німеччині дата-центр може бути дешевшим в експлуатації, на відміну від України.

Якщо різниця в ціні стане надто великою, бізнес голосуватиме грошима за європейські майданчики. І це означає втрату не лише клієнтів, а й інвестицій, робочих місць, інженерних команд та технологічної експертизи.

Є ще один ризик, про який зараз говорять значно менше.

Спочатку з Києва виїжджає обладнання. Потім – дані. Але наступними можуть стати люди.

Якщо основна інфраструктура компанії буде розташована у Варшаві, Франкфурті, Празі чи Ужгороді, виникне логічне запитання: навіщо тримати всю інженерну команду в Києві?

Певний час можна керувати обладнанням дистанційно. Але коли йдеться про десятки серверних стійок і складні системи, постійна присутність технічних фахівців стає важливою.

Для великих операторів це питання стратегічного вибору.

Чи переносити частину персоналу за кордон? Чи створювати повноцінні команди на заході України? Чи залишати управління в Києві, навіть якщо основні серверні ресурси вже працюють в інших країнах?

Українська цифрова індустрія зараз перебуває в дуже незвичному становищі.

З одного боку, вона довела, що здатна працювати навіть після серйозних фізичних атак. Банки, державні сервіси, магазини та інші цифрові платформи продовжують функціонувати.

З іншого – економіка цієї стійкості стає дедалі складнішою.

Українські оператори змушені інвестувати в резервування, розподілену інфраструктуру, захист, нові майданчики та міжнародну присутність. Водночас вони конкурують із глобальними корпораціями, які мають значно більші фінансові можливості.

Але головне питання залишається відкритим: чи буде Україна надалі інвестувати у власні дата-центри, якщо дедалі більша частина клієнтів переїжджає до Європи?