Бізнес їде за людьми: що Україна втрачає, коли підприємці обирають Європу?
Українці за кордоном поступово переходять від пошуку роботи до створення власних компаній. Для України це ставить питання ширше за повернення громадян: де вони розвиватимуть свої справи, найматимуть працівників і вкладатимуть зароблене?
На мою думку, саме ці рішення визначатимуть тривалі економічні наслідки вимушеної міграції. Людина може роками вважати свій переїзд тимчасовим, але її бізнес тим часом укладатиме договори, купуватиме обладнання та працюватиме з місцевими клієнтами.
Згодом повернутися означатиме вирішити долю вже налагодженої справи. І тут самих закликів буде недостатньо.
Спочатку потрібно розібратися, чиї це гроші й звідки вони
Коли ми бачимо нову українську компанію в Польщі або квартиру, придбану українцем в Іспанії, легко зробити висновок: ще частина грошей залишила Україну. Але це потрібно перевіряти в кожному випадку.
Людина могла перенести за кордон капітал, накопичений до повномасштабного вторгнення. Могла заробити на відкриття справи вже після переїзду. А могла залучити партнера, отримати кредит або придбати житло за іпотекою.
Українське громадянство власника не визначає походження його коштів.
Тому я розділяю два процеси:
- Перенесення активів з України. Наприклад, коли власник переміщує виробництво або вкладає за кордоном кошти від продажу українського майна.
- Створення нових активів за кордоном. Коли людина заробляє, відкриває підприємство й поступово збільшує його вартість уже в іншій країні.
У першому випадку можемо говорити про втрату частини наявних ресурсів. У другому — про те, де виникатимуть нові економічні можливості. Для України обидва питання важливі, але змішувати їх у загальну суму «виведених грошей» некоректно.
Польща показує масштаб підприємницької активності
За даними Польського економічного інституту, у 2022–2025 роках громадяни України зареєстрували в Польщі загалом 123,6 тисячі підприємницьких діяльностей і компаній.
Це не кількість успішних бізнесів, які працюють сьогодні. Реєстрація може завершитися закриттям справи, а невелика самозайнятість і компанія з найманими працівниками мають різний економічний масштаб. Проте показник дає уявлення про те, скільки українців намагалися почати підприємницьку діяльність.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Польща видається мені зрозумілим вибором. Вона близька до України, а багато наших громадян були знайомі з її ринком праці ще до великої війни. Знання мови, контакти й попередній досвід полегшують початок.
Для підприємця важлива й можливість працювати одночасно з двома ринками. Можна жити в Польщі, замовляти продукцію в Україні та продавати її європейським клієнтам. Або зберігати частину команди вдома й розвивати продажі за кордоном.
Я не вважаю кожну таку історію втратою для України. Питання в тому, чи залишаються українські підприємства учасниками цього бізнесу й де власник вирішить робити наступне вкладення.
За бізнесом з’являються довгострокові зобов’язання
Рішення залишитися в іншій країні не завжди ухвалюється одного дня. Воно може складатися з багатьох менших кроків.
Підприємець знаходить приміщення, вкладається в ремонт, наймає людей. Підписує договори й бере на себе зобов’язання перед клієнтами. Паралельно родина облаштовує побут.
Нерухомість — один із проявів цього процесу. У звіті Колегії реєстраторів Іспанії за 2025 рік зазначено, що у Валенсійській спільноті на громадян України припадало 5,92% покупок житла іноземцями. Це регіональна частка, яка не показує ані джерела фінансування, ані мети придбання.
Для когось квартира є інвестицією. Для когось — житлом, у якому нарешті можна почуватися вдома після кількох вимушених переїздів.
Коли людина вже має власне житло, справу й постійних замовників, вона оцінюватиме повернення з урахуванням усього цього. Недостатньо запропонувати їй почати спочатку: потрібно розуміти, від чого вона має відмовитися.
Чому підприємець обирає працювати за кордоном?
Для мене головна причина обережності щодо вкладень в Україну — війна. Навіть добре організоване підприємство залежить від збереження приміщень, доступності електроенергії та логістики.
Власник може прорахувати витрати на обладнання чи зарплати. Значно складніше оцінити, що станеться зі справою після удару по виробництву або ключовому постачальнику.
Але воєнними загрозами пояснюється не все. Для мене як потенційного інвестора мали б значення й інші питання:
- Чи зможу я захистити майно в суді?
- Чи однаково застосовуватимуть правила до мене та впливовішого конкурента?
- Чи будуть перевірки законними й зрозумілими?
- Чи зможу планувати витрати без постійного очікування раптових змін?
Я не ідеалізую європейські країни. Там також є складне адміністрування, бюрократія та суперечки з державними органами. Однак підприємець, який уже навчився працювати в певних умовах, має практичну основу для порівняння.
Нижчий податок в іншій країні може виявитися недостатньою перевагою, якщо решта витрат і ризиків незрозуміла. Людина рахує не лише ставку, а й час, необхідний для виконання вимог, вартість помилок та можливість відстояти свої права.
Що Україна може втратити?
Якщо чинне виробництво переїжджає, наслідки можуть бути прямими: менше робочих місць, замовлень для постачальників і податкових надходжень.
Складніше побачити проєкт, який в Україні так і не почався. Підприємець міг відкрити наступний заклад, розширити команду або придбати обладнання вдома, але обрав інший ринок. Відсутність такого рішення не завжди помітна в повсякденному житті, хоча для економічного розвитку вона важлива.
Водночас нова справа українця за кордоном може створювати можливості для України. У власника з’являються клієнти, досвід і партнери. Він може замовляти українські товари, залучати українських фахівців або вкладатися в спільне виробництво.
Значення має те, чи зберігається економічна співпраця та чи вигідно її розширювати.
Як зберегти цей зв’язок?
Я вважаю, що робота з українськими підприємцями за кордоном має включати конкретні можливості співпраці: пошук постачальників, перевірку партнерів, доступ до фінансування та зрозумілі умови для спільних проєктів.
Людина не обов’язково повинна спочатку повернутися особисто. Вона може знайти європейського покупця для українського виробника або стати співвласником підприємства, залишаючись жити за кордоном.
Але для вкладення грошей потрібна довіра. Я очікую, що завершення війни й надійні гарантії безпеки підвищать інтерес до України. Чи перетвориться цей інтерес на інвестиції, залежатиме також від роботи судів, захисту власності та передбачуваності державних рішень.
Підприємці, які продовжують працювати в Україні, потребують таких самих умов. Було б несправедливо приділяти увагу лише тим, хто готовий привезти кошти з-за кордону, і залишати без захисту тих, хто весь цей час працював удома.
Я хотів би, щоб український бізнес у Європі частіше ставав партнером для українського бізнесу вдома. Для цього наступний спільний проєкт повинен мати зрозумілу економіку, а його учасники — впевненість у виконанні договорів і можливості захистити вкладене.