Андрій Білецький про війну: інфільтрація РФ, СЗЧ, НРК, ППО і корпусна реформа
Розмови про можливе завершення війни дедалі частіше звучать у політичному просторі, однак на фронті ці дискусії мають інший вимір. Командир 3-го армійського корпусу бригадний генерал Андрій Білецький в інтерв’ю YouTube-каналу «Факти ICTV» пропонує дивитися на перспективу миру крізь призму оперативної спроможності — контролю над глибиною бою, ресурсів та якості управління.
Він наполягає: політичні формули не працюють у відриві від поля бою. Переговорна позиція держави визначається тим, чи здатна армія позбавити противника темпу, ініціативи й прийнятної для нього ціни наступу. Лише за цієї умови оборона перестає бути реакцією і перетворюється на інструмент впливу.
Мир, у його трактуванні, не є автономною політичною подією. Він стає наслідком зміни оперативного балансу — коли противник втрачає здатність наступати без критичних втрат, а українська сторона отримує стійку перевагу в контролі простору та темпу бою.
За цієї умови переговори перестають бути жестом доброї волі. Вони можливі лише тоді, коли одна зі сторін опиняється у стратегічному глухому куті: подальше просування або блокується, або стає надто дорогим у людських і ресурсних вимірах. Саме тому акцент переноситься з абстрактної дипломатії на інструменти, які системно підвищують ціну наступу для росії.
«Інфільтрація» по-російськи: не маневр, а стадо
Андрій Білецький розділяє терміни: те, що рф називає «тактикою інфільтрації», насправді не відповідає загальноприйнятому військовому змісту. Класична інфільтрація — це підготовлені групи, що заходять у проміжки низької щільності оборони, створюють контроль і відкривають шлях механізованому наступу.
Російський варіант він описує інакше: «просто гнати стада». Малі групи по 2–3 людини просочуються на максимальну глибину — інколи до 7–8 км — у розрахунку, що в української сторони не вистачить резервів для контратаки. Джерела цього «людського ресурсу» він називає прямолінійно: «асоціальні низи росії» та іноземці, яких, за його словами, вже «третина» — зокрема згадує Африку, Індію, Бангладеш.
Ця тактика, за його оцінкою, дає рф «фантастичні, космічні» втрати, але використовується доти, доки вистачає людей. Він наводить показовий епізод: «виходить рота», і за перехопленнями видно, що «через чотири доби зі 120 людей залишилось живих 17, а вони ще навіть не на передку».
Як зупиняти просочування: глибина 20–25 км і малі резерви
Рецепт протидії він зводить до двох принципів, без «магічних» концепцій.
Перший — ешелонування спостереження та ураження на глибину щонайменше 20–25 км: БПЛА, наземні роботизовані комплекси, РЕБ, датчики, сенсори, РЛС і загалом усе, що «чує» і «бачить» рух піхоти. Друга складова — ураження на всіх ділянках маршруту, поки противник іде пішки десятки кілометрів.
Другий — мобільні підготовлені резерви, здатні швидко прибути в точку «занирювання» групи й знищити її в глибині бойових порядків, де у противника немає ані логістики, ані підтримки, а часто — їжі та набоїв.
Андрій Білецький наголошує, що для його корпусу інфільтрація «великою проблемою» не є, а приклади на кшталт Куп’янського напряму показують: за наявності резерву й правильного ешелонування «це не було захоплення міста» — осередки ліквідовуються.
Лиман і Борова: 150 км фронту, три армії рф і контроль над «плямами»
3-й армійський корпус, за словами командира, тримає одну з найдовших ділянок. Проти нього на Лиманському та Борівському напрямках діють три армії угруповання «Захід»: 1-ша танкова, 20-та і 25-та загальновійськові. Дві з них — 20-та і 25-та — «повністю зосереджені в смузі третього корпуса».
Коли в червні корпус приймав бригади, «величезна глибина інфільтрації» подекуди доходила до 7 км. Нині, каже Андрій Білецький, можуть з’являтися дрібні «очаги» на 500 м, але зазвичай знищуються протягом 2–3 діб.
Чому «плями» за спиною критичні, він пояснює через підтримку піхоти. Стійкість залежить від ешелонів вогню — від гранатометів і кулеметів до мінометів, артилерії та БПЛА. Коли позаду є противник, ці засоби доводиться відтягувати, а підвезення боєприпасів, мін, коптерів стає ризикованим або неможливим. Ліквідація інфільтрації дозволяє підтягнути підтримку вперед — і «стійкість оборони виростає кратно».
У цьому контексті він згадує вересневі прогнози про «декілька тижнів» до падіння Лимана — але «Лиман все ще стоїть». Паралельно він акцентує: рф «соромиться» говорити, що три населені пункти Луганської області залишаються під контролем корпусу, і що, за його словами, російська сторона «не захопила в повній мірі навіть всю Луганську область», зберігається контроль над тими ж пунктами, що й у 2025-му та навіть 2024-му.
Ресурси: дефіцити в БПЛА і НРК, але «катастрофи» в БК немає
На запитання, чи вистачає сил і засобів, Андрій Білецький відповідає метафорою про гроші: «ресурса ніколи не буває забагато». Серед «першочергових» проблем він називає наземні роботизовані комплекси та БПЛА різних типів, зокрема виробництво, додає, що рф розуміє це й робить БПЛА однією з цілей енергетичних ударів.
Водночас щодо «стандартного БК» — артилерійських боєприпасів і стрілецьких набоїв — він фіксує зміну на краще: нині, за його оцінкою, це надходить «у мінімально достатній кількості», без «катастрофи».
«Для мене це не перша війна»: як змінюється внутрішня оптика
Про власний досвід Андрій Білецький говорить без героїзації, але з важливою для розуміння командування деталлю: він пам’ятає війну 2014–2015 років «не з телевізора» і прямо каже, що для нього ця війна — не перша.
Він описує типову трансформацію для тих, хто пройшов майже чотири роки повномасштабної: на старті війна сприймається як виклик, битва й емоція, але з часом «баланс» зміщується в бік професійності й системної роботи. «Безкінечно люди горіти не можуть», додає він, і це стосується і бійців, і офіцерів.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Показовий епізод — розмова з офіцером розвідбатальйону корпусу: навесні 2022-го, за його словами, було байдуже, «доживу до вечора чи ні», а згодом з’являється інша відповідальність — усвідомлення, що твоє рішення або твій зрив підведе інших. Цей зсув від «емоції виживання» до «професійної відповідальності» він подає як необхідну умову довгого спротиву.
СЗЧ і довіра: рекорд 13 випадків у бригаді на 10 тисяч
Окремий блок — самовільне залишення частини. Андрій Білецький заперечує прості пояснення і починає з базової проблеми обліку: «немає єдиного реєстру», існують реєстри ДБР і ВСП, які «тільки зараз» зводять, а реальна цифра, за його словами, «ще вища» через не передані документи.
На цьому тлі показники 3-ї штурмової бригади він подає як маркер середовища: у підрозділі з «більше 10 000 ОС» — «13 СЗЧ за місяць», і це для них «абсолютний рекорд». Він уточнює механіку: «пішло в районі 50 людей», повернулося «стільки-то», баланс — 13, при цьому «майже всі повертаються», «три чверті повертаються гарантовано».
Ключовий пояснювач — довіра. Вона складається з побуту й справедливості: нормальні умови, адекватні командири, покарання за «зальоти» і для підлеглих, і для начальників. Солдат має бачити, що «мінімальна справедливість» працює для всіх. Як приклад він наводить: після заміни комбрига в 125-й бригаді «видача м’яса збільшилась в чотири рази» — дрібниця, яка раптом стає індикатором управління.
До цього додаються навчальні центри, інструктори, сержанти, психологи та зрозуміла логіка рішень.
«Бусифікація» і мобілізація: масштаб проблеми в цифрах
На тему силової мобілізації він обережний у термінах: не погоджується, що мобілізацію «провалено». Він оцінює масштаби «так званої силової» як «приблизно 150 на місяць», виходячи з «п’яти випадків на день». На його аргументації це співвідноситься з набором, який він умовно порівнює з цифрами «30» і «150», роблячи висновок, що «абсолютна більшість» іде без «закидань в автобуси» — «примусово добровільно», але йти на війну «не на карнавал».
Далі він повертає розмову до системи підготовки й реєстрів. Україна, наголошує Андрій Білецький, апріорі менша за рф, і «люди» — критичний ресурс, який не компенсує жодна західна допомога. Він називає архаїчною модель, коли держава «бігає зі смолоскипами» по вулицях, хоча люди залишають «величезний електронний слід». За його словами, держава могла б відсіювати тих, кого не варто чіпати через хвороби, інвалідність чи велику кількість дітей — і «цивілізувати» мобілізацію через електронні реєстри.
Найжорсткіший акцент — на ціні СЗЧ. Він стверджує, що втрати від СЗЧ «значно вищі», ніж безповоротні на фронті. Якщо навіть припустити «200 000 СЗЧ», то при наборі «30 000 на рік» це еквівалент «7 місяців мобілізації». І додає: «200 000 зараз на фронті поміняли б ситуацію на 180°» — щонайменше для зупинки ворога.
Дрони, KILLHOUSE і роль «ініціативи низів»
У блоці про ефективність дронів він підкреслює, що система БПЛА в армії довго розвивалася як «приватна ініціатива» — старше командування її «не помічало». Ривок став наслідком «ініціативності українського солдата». Він згадує, що їхні перші «Мавіки» підіймали в перші дні війни — «третій, п’ятий, сьомий день» — над Мощуном і Горенкою, що тоді викликало здивування.
Сьогодні інфраструктура корпусу включає KILLHOUSE — школу підготовки пілотів різних типів і, за його словами, «першу в Україні школу» операторів НРК. Він зазначає, що філії KILLHOUSE вже відкриваються в країнах НАТО.
Окремо він говорить про молодь і «ігравізацію»: геймери швидше вчаться, а їхня швидкість навчання дає практичний плюс.
Батальйон БПС Ляшка: командність як технологія результату
Андрій Білецький підтверджує, що два підрозділи корпусу — серед лідерів рейтингу знищення ворога дронами. Один із них — батальйон БПС 64-ї бригади, який він пов’язує з особистістю командира — Олега Ляшка. Він описує «перекіс» батальйону на «двохсотих» як сильну спеціалізацію, якщо «інші справи не забувати».
Найважливіше в його описі — культура: командність, віра в команду й результат, базові правила, включно з чесною ротацією мотивації («втомився — обирай інший підрозділ»). Він також згадує, що саме цей підрозділ був ініціатором «декількох технічних рішень», які згодом масштабувалися на значну частину армії.
Перехід на корпусну систему: розвиток «своїх» військ і глибина ураження
На питання про корпусну реформу Андрій Білецький відповідає категорично: це «єдине правильне рішення». Основний аргумент — управлінський: коли старший начальник воює «чужими бригадами», у нього немає сенсу вкладатися в їхній розвиток, бо завтра їх перекинуть. Корпус змушує «безкінечно займатися розвитком своїх бригад» і підтягувати слабші до рівня сильніших — аби в перспективі зменшити надмірні смуги відповідальності.
Другий аргумент — «оперативний рівень», якого раніше бракувало. Він порівнює структури: у рф приблизний аналог бригади — полк, далі дивізія й армія, які мають власні засоби ураження та глибину. Російська армія, за його словами, уражає комплексно й на глибину «до 300 км», працюючи по логістиці, складах і тилу. Українська система з домінуванням бригад діяла «епізодично», «без системи». Корпус, за його оцінкою, має іншу задачу — уражати «на 120 км», хоча визнає проблеми із засобами розвідки та ураження.
Третій елемент, який ще попереду, — власні резерви корпусу. Саме тоді він стане повноцінною оперативно-тактичною одиницею. Наразі корпуси, на його погляд, ще «в зачатковому стані», але швидко нарощують спроможності.
Практика управління: -30% паперової звітності і «капітан битви»
Серед уже впроваджених змін у 3-му корпусі Андрій Білецький називає різке скорочення бюрократії: «за перший тиждень» прибрали «16 щоденних доповідей», а загалом — «до 30%» паперової звітності. Він підкреслює, що це не косметика: офіцер або заповнює журнали, або планує операції та логістику — «одночасно не може». Далі рух обмежують «нормативні акти зверху», але навіть із цими рамками «нічого не втратили», а обізнаність в обстановці «тільки покращилась», бо багато паперів були дублями.
Друга зміна — «капітан битви», який керує поточними операціями в реальному часі. Андрій Білецький критикує радянський стереотип, ніби комбриг має постійно «дивитися в екрани»: командир має втручатися в критичні моменти, а решту часу інвестувати в розвиток і планування. Він зазначає, що бригади, які спершу не хотіли вводити цю роль, тепер діляться досвідом з іншими.
Третій компонент — інша процедура об’єднаної вогневої підтримки (ОВП): «комплекс спостережень, планувань і уражень». Він пов’язує її внесок із результатами БПС та ППО корпусу, додаючи, що підходи в окремих речах пішли «трохи далі» за натівські настанови, а західні партнери «розглядають досвід».
Сержанти й підготовка: «ключ до війни»
Андрій Білецький називає сержантський корпус «ключем до всієї війни». У корпусі підготовлено «майже тисячу» сержантів, діють короткі курси на 2–3 дні без відриву від служби, створено «раду сержантів», яка впливає на кадрові рішення щодо сержантських посад.
Він нагадує, що сержантська рада — стандарт НАТО і навіть «прописана наказом 168», але «фактично ніде не створена».
На рівні підготовки солдатів він говорить про «величезну зміну підходів», корпусні полігони та інструкторів. Показова деталь: багато інструкторів — поранені штурмовики, їх складно мотивувати, але з часом вони бачать, що через навчання «знищують противника більше» і «зберігають життів більше». Під час піку загроз інструкторів довелося відправляти у бій — думали на тиждень, вийшло на місяць — і вони, за його словами, показали «запредельний рівень ефективності», при цьому участь була «виключно добровольча».
НРК як «кров логістики»: 600–800 кг проти 5–8 тисяч доларів
Наземні роботизовані комплекси Білецький називає одним із ключів до війни, насамперед через логістику. Під щільністю дронів і появою оптоволокна, яке зменшило ефективність РЕБ, бронетехніка й машини уражаються на деяких ділянках майже гарантовано. Він формулює правило: ближче «7 км» під’їхати часто неможливо — «все, що ближче 7 км, уражається зі стовідсотковою ефективністю».
Дрони допомагають доставляти вантажі, але мають обмеження ваги. НРК закривають «важкі, габаритні» задачі й перевозять боєприпаси, які небезпечно скидати. Він називає вантажопідйомність окремих моделей «600–800 кг» і підкреслює, що НРК — «розхідник», як БПЛА, але економіка очевидна: «5–8 000 доларів» дешевше, ніж загибель чи каліцтво людини в пікапі під час підвозу.
Він також говорить про бойову еволюцію НРК — із логістики до зброї — і прогнозує, що до кінця 2026 року цей фактор стане «значущим».
ППО корпусу: три ешелони, радар із Ватикану і 33 «Шахеди» за ніч
Історія корпусного ППО у його викладі починається з деградації. До війни сухопутне ППО було заточене на гелікоптери й штурмовики – після різкого падіння активності авіації на лінії зіткнення цей рід військ «почав відмирати», ППОшників переводили в піхоту, комплекси складали на складах.
Корпус, за його словами, відбудовував ППО «з нуля», залучивши команду з другого штурмового батальйону. Ключова проблема — не збити, а виявити: не було «засобів, як побачити ціль». Пошук привів до нетривіальних рішень: «перший трикоординатний радар» купили «у Ватикані», де він виконував антидронові функції.
Далі система розгорнулася у щільне радіополе РЛС по всій глибині зони відповідальності та в три ешелони ППО: ближній по малих цілях і бомберах, середній по розвідувальних «крилах», і «велике небо» — по «Шахедах». Управління централізували: не автономні ППО бригад, а єдина система ППО корпусу.
Ветерани як ресурс і ризик: від фудтраків до «народної справедливості»
Окремий пласт — ветеранська самоорганізація. Андрій Білецький описує, як ідея «пунктів незламності» народилася з побутової потреби: ветерану з протезом треба було зарядити ногу, і це підштовхнуло до місць, де можна зарядити дрібні речі, випити чаю. Далі додалися фудтраки, підтримка київських рестораторів і мереж, а також участь молодіжних організацій. Важливою деталлю стали «дідусі й бабусі» на високих поверхах без ліфтів — молодь почала носити їжу нагору.
Він прогнозує масштаб виклику після війни: «більше мільйона ветеранів», а з сім’ями — «мільйони людей». Ставлення до них, на його думку, стане тестом моралі суспільства.
У цьому контексті він згадує трагедію на Черкащині, де загинув ветеран і четверо поліцейських. Він не приймає автоматично ні героїзацію, ні першу версію поліції; натомість наполягає на «якомога відкритому розслідуванні». Далі він озвучує версію, яку, за його словами, «знають всі ветерани» в малих містах і селах: схеми із землею, яку нібито видають ветеранам із неформальним зобов’язанням віддати її місцевим «латіфундистам», з оплатою на рівні «два-три мішка борошна» або «300 на рік» за «2 га», без податків і без рекультивації. Він стверджує, що подібні схеми йому описували «майже з кожної області».
Його підсумок різкий: у воюючому суспільстві справедливість або буде «загальна», або стане «народною». Інакше — конфлікти неминучі, бо ветерани мають загострене відчуття гідності й справедливості та високу згуртованість.
Як зберегти родину, коли вона не разом
Завершуючи розмову, Андрій Білецький переходить від систем і цифр до приватного досвіду, який у війні стає масовим. Він згадує, що під час Бахмутської кампанії дев’ять місяців не бачив молодшого сина.
Його порада тим, чиї сім’ї розділені, зводиться до простої дисципліни пам’яті: на фронті, каже він, люди інколи більше відчужуються від близьких, ніж близькі — від них, бо «тут по-іншому» і не можна давати волю почуттям у критичні моменти. Вихід він бачить у тому, щоб тримати в голові «обличчя, заради кого ми воюємо», і не переносити на рідних накопичений за день чи тижні фронтовий тягар. Підтримка сім’ї, додає він, «надзвичайно впливає» на бійців — і це теж частина стійкості.
Аналітичне узагальнення: три опори, без яких не працюють дрони й роботи
У всіх темах Андрій Білецький повертається до одного: немає «магічної пігулки». Техніка, процедури, корпусна реформа і навіть найкращі дрони не замінять фундамент — людей і довіру.
Він називає три першочергові кроки для Сил оборони. Перший — відновити довіру через компетентність командирів і системні, а не «штучні» кадрові рішення. Другий — сержант: зараз, за його словами, заповненість командирів відділень «менше 50%», а підготовлених сержантів із лідерськими якостями — ще менше. Третій — бойова підготовка: він вважає можливим за 5–6 місяців підготувати комплекти інструкторів для інших центрів, мотивувавши досвідчених піхотинців, у тому числі фінансово.
Лише після цього, в його логіці, масштабування НРК і БПЛА стане справді ефективним: техніка не скасовує потреби в людях, які нею керують, планують, будують порядки й приймають рішення. І саме це, а не бажані формули про мир, визначає, чи з’являться в України «карти на столі».