Чому українській стартап-екосистемі потрібна допомога держави — але не так, як ми звикли думати
Коли в Україні говорять про розвиток стартап-екосистеми, зазвичай можна почути одну й ту саму думку: стартапам бракує грошей.
На мою думку, сьогодні проблема вже інша.
Якщо подивитися на український ринок очима венчурного інвестора, можна побачити досить парадоксальну ситуацію. В Україні вже існує більше венчурних фондів, синдикатів та приватних інвесторів, ніж якісних стартапів, у які вони готові інвестувати.
За межами defense tech багато інвесторів стикаються з однаковою проблемою: капітал є, а достатньої кількості сильних команд немає.
Це не означає, що в Україні немає талановитих людей. Навпаки. Але сильні технологічні компанії не виникають з повітря.
І тут, як на мене, знаходиться головна проблема української екосистеми.
Ми часто уявляємо шлях стартапу як історію про талановитого студента або школяра, який придумав геніальну ідею і побудував компанію світового рівня. Такі історії існують, але вони є винятком, а не правилом.
Насправді більшість сильних засновників виростає всередині попереднього покоління сильних компаній.
Колишні співробітники PayPal створили десятки нових бізнесів. Працівники Google, Meta, Stripe, Shopify чи Revolut регулярно запускають власні компанії. Вони не починали з нуля. Спочатку вони кілька років спостерігали, як будується масштабний бізнес, як продається продукт, як наймаються люди, як працює міжнародна експансія та як залучаються інвестиції.
Після цього вони виходили у власну подорож вже з досвідом, нетворком, накопиченим капіталом, першими клієнтами та менторами.
Саме так працює більшість зрілих технологічних екосистем.
Нові компанії народжуються через брунькування попередніх успішних компаній.
Саме тому найціннішим активом для стартап-екосистеми є не гроші. Найціннішим активом є велика кількість сильних технологічних компаній, які стають фабриками майбутніх засновників.
В Україні такі компанії вже є. Grammarly, Ajax, Genesis, MacPaw, Headway, Monobank, Reface та інші поступово створюють нове покоління людей, які через кілька років можуть заснувати власні бізнеси або стати ангельськими інвесторами.
Але тут виникає проблема, про яку говорять значно рідше.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Приватний капітал сам по собі не здатен достатньо швидко виростити нове покоління засновників.
Причина дуже проста. Приватний венчурний фонд існує для того, щоб заробити гроші своїм інвесторам. Якщо фонд залучив $20 млн і через десять років повернув лише вкладений капітал або заробив незначний прибуток, більшість його LP більше ніколи не проінвестують у наступний фонд цього менеджера.
Саме тому приватні фонди не можуть дозволити собі системно фінансувати недостатньо підготовлені команди лише заради розвитку екосистеми. Вони змушені концентруватися на найсильніших засновниках і проєктах, які вже сьогодні мають шанс побудувати великий бізнес.
І в цьому немає нічого поганого. Саме так і повинен працювати приватний капітал.
Але наслідок такого підходу полягає в тому, що нові покоління підприємців формуються досить повільно. Якщо покластися виключно на ринок, то ми, найімовірніше, побачимо нові великі хвилі українських засновників через десять-двадцять років. Вони виростуть навколо окремих успішних компаній, які вже сьогодні існують на ринку.
Можливо, цього достатньо. Але якщо ми хочемо прискорити цей процес, тут з'являється роль держави.
На відміну від приватного фонду, держава має значно ширшу систему цілей. Для венчурного фонду успіх — це максимальна дохідність (заробити більше ніж 3-кратне вкладення на горизонті 7–10 років). Для держави успіх — це не лише повернення капіталу, а й нові робочі місця, нові підприємці, нові технологічні компанії, додаткові податки та розвиток людського капіталу.
Тому держава може дозволити собі дивитися на результат ширше, ніж лише через фінансовий мультиплікатор.
Саме тут, на мою думку, і виникає можливість для державної політики.
Але важливо розуміти: це не означає, що держава повинна самостійно обирати стартапи.
Навпаки.
Останніми роками Україна активно підтримує стартапи через грантові програми. Це корисно, але така модель має фундаментальне обмеження. Люди, які розподіляють гранти, далеко не завжди є активними підприємцями, ангельськими інвесторами або професійними венчурними менеджерами. У результаті держава намагається конкурувати в оцінці стартапів з людьми, які займаються цим професійно кожного дня.
Крім того, між грантом та венчурною інвестицією існує ще одна важлива різниця.
Інвестор після видачі чека не зникає. Він знайомить компанію з клієнтами, допомагає знаходити партнерів, залучати наступні раунди фінансування, виходити на нові ринки та наймати ключових співробітників. Його економічний результат напряму залежить від успіху компанії.
Грантова модель такої мотивації не створює.
Саме тому, на мою думку, державі варто не заміняти приватних інвесторів, а працювати через них.
Цікавий приклад такого підходу показала Польща.
Протягом останнього десятиліття польський PFR Ventures інвестував сотні мільйонів євро у венчурні фонди. Важливо, що PFR майже не намагався самостійно визначати переможців серед стартапів. Він відбирав фонди, а вже фонди відбирали компанії.
Таким чином держава використовувала експертизу приватного ринку замість того, щоб намагатися замінити її власною.
На мою думку, цей досвід може бути особливо корисним для України.
Замість того щоб збільшувати кількість програм прямого фінансування стартапів, можна створити державний або напівдержавний Fund of Funds, який стане LP для нового покоління українських фондів.
Такі фонди могли б отримувати капітал за умови, що інвестують у компанії, які створюють економічну цінність для України: утримують тут R&D-команди, наймають українських спеціалістів, виплачують зарплати в Україні та створюють робочі місця.
Ідея полягає не в тому, щоб підтримувати слабкі команди.
Навпаки.
Ідея полягає в тому, щоб дозволити професійним інвесторам знаходити найкращі команди, які залишають економічну діяльність в Україні.
Якщо сьогодні український фонд керується виключно фінансовою дохідністю, то цілком раціональною для нього може бути інвестиція в команду, яка повністю переїхала до США або Західної Європи. Якщо ж частина капіталу фонду походить від державного Fund of Funds із мандатом на розвиток української екосистеми, той самий фонд починає шукати найкращі команди серед тих, хто продовжує створювати економічну цінність для України.
Тобто держава не підміняє собою ринок. Вона лише змінює систему стимулів таким чином, щоб інтереси приватних інвесторів та інтереси країни збігалися частіше.
Мені здається, що саме це є головним уроком польського PFR. Держава не намагалася стати кращим венчурним інвестором за приватні фонди. Вона використала їхню експертизу для досягнення власних довгострокових цілей.
Неможливо наказом створити новий Grammarly. Неможливо грантом створити нового глобального технологічного чемпіона.
Але можна створити умови, за яких через десять років в Україні буде в кілька разів більше людей, які вже бачили, як будуються масштабні технологічні компанії.
Саме вони створять наступне покоління українських стартапів.