ОПЕК+ втрачає контроль: хто тепер рухає ціни на нафту
Колись ОПЕК здавалася майже недоторканною силою світової економіки. У 2008 році на картель припадало приблизно 43% світового видобутку сирої нафти. Але сьогодні його вплив розмивається одразу з кількох боків: через вихід ОАЕ, можливе повернення Ірану до звичайного нафтового ринку, майбутню роль росії після війни проти України та дедалі більший вплив Китаю на попит. Про це йдеться у відео на YouTube-каналі Good Times Bad Times Україна.
Це вже не класична історія про картель, який просто скорочує або нарощує видобуток. ОПЕК+ опинилася в реальності, де ціни на нафту визначають не лише барелі, а й санкції, війни, фінансові гарантії США, стратегія Китаю та втома частини учасників від саудівського лідерства.
ОПЕК+ і нафтовий ринок: як картель став сильнішим за стару ОПЕК
Кризу ОПЕК неможливо зрозуміти без формату ОПЕК+. Саме він мав стати відповіддю на головний виклик 2010-х — американську сланцеву революцію, яка послабила традиційну владу нафтових монархій над ринком.
У 2016 році Саудівська Аравія вела цінову війну проти американських сланцевих виробників. У січні Brent падав нижче $30 за барель, але американський сектор виявився стійкішим, ніж очікував Ер-Ріяд.
10 грудня 2016 року ОПЕК+ остаточно оформили як ширший механізм координації видобутку. До старого картелю приєдналися ще 11 країн, зокрема росія, Мексика, Казахстан та Оман. Якщо класична ОПЕК контролювала близько 35% світового видобутку нафти, то ОПЕК+ — понад 55%.
Спочатку ця модель справді працювала. У 2017 році країни дотримувалися скорочень, запаси зменшувалися, а восени 2018 року Brent наближався до $85 за барель. У липні 2019-го група підписала Хартію про співпрацю, закріпивши партнерство на довгу перспективу.
Але сила ОПЕК+ одночасно стала її слабкістю. Щоб отримати більший вплив на нафтовий ринок, Саудівська Аравія впустила до системи гравців, які не завжди були готові підпорядковувати власні інтереси колективній дисципліні.
ОПЕК+ і росія: чому дисципліна видобутку дала тріщину
Головна слабкість ОПЕК+ була закладена від початку. росія регулярно перевищувала погоджені ліміти або виконувала їх із затримкою. москва пояснювала це технічними ризиками: мовляв, різке скорочення видобутку в Сибіру взимку може пошкодити інфраструктуру.
Саудівська Аравія приймала ці аргументи не через довіру, а через розрахунок. Без росії скорочення мали б значно слабший ефект, а отже, Ер-Ріяду довелося б нести ще більший тягар стабілізації ринку самотужки.
Цей компроміс дозволяв утримувати альянс, але поступово підривав його внутрішню логіку. Якщо один із ключових учасників системно порушує правила, інші також починають ставити питання: чому саме вони мають платити за дисципліну?
Пандемія COVID-19 показала крихкість цієї моделі. Коли попит на нафту почав падати, Саудівська Аравія пропонувала негайні скорочення, а росія хотіла чекати. Наслідком стала коротка, але жорстка цінова війна, під час якої американська WTI вперше в історії опустилася нижче нуля.
Після цього ОПЕК+ не розпалася, а навпаки — продемонструвала здатність переживати шоки. Проте проблема нікуди не зникла. росія залишилася всередині системи, але не стала передбачуваним партнером.
Вихід ОАЕ з ОПЕК+: чому це удар по цінах на нафту
Якщо росія роками розхитувала дисципліну ОПЕК+ зсередини, то рішення Об’єднаних Арабських Еміратів стало прямим ударом по самій архітектурі альянсу. 28 квітня 2026 року ОАЕ оголосили про вихід і з ОПЕК, і з ОПЕК+.
Картель втратив третього за величиною виробника, на якого припадало понад 10% загального видобутку ОПЕК. У ширшій угоді ОПЕК+ це був четвертий за розміром гравець — і, що не менш важливо, частина резервних потужностей, які роками допомагали стабілізувати ціни на нафту.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Причина не лише в політиці, а й в економіці. ОАЕ інвестували значні кошти в розвиток ADNOC і прагнули довести виробничі потужності до 5 млн барелів на добу. Але квота на рівні 3,1 млн барелів, заморожена на показниках жовтня 2018 року, дозволяла використовувати лише близько 60% потужностей.
Для Абу-Дабі це означало просту річ: країна вкладала гроші у видобуток, але не могла повною мірою монетизувати ці інвестиції через правила альянсу. У відносному вимірі скорочення било по Еміратах сильніше, ніж по більшості інших учасників ОПЕК+. Лояльність до саудівського лідерства перестала окупатися.
Саудівська Аравія, ОАЕ і ОПЕК+: як нафтовий розкол став політичним
Економічне невдоволення ОАЕ наклалося на ширший політичний розрив із Саудівською Аравією. Останніми роками конкуренція між Ер-Ріядом і Абу-Дабі посилилася в Ємені, Судані та на Африканському Розі, де сторони часто підтримували різні сили.
Додатковим фактором стала війна з Іраном. За даними, Іран випустив більше балістичних ракет і дронів у бік Абу-Дабі та інших міст ОАЕ, ніж у бік Ізраїлю. Емірати хотіли військової відповіді по Ірану, але Саудівська Аравія виступила проти.
Ця різниця в підходах посилила відчуття, що інтереси двох країн більше не збігаються автоматично. Для ОАЕ безпека, доступ до американської фінансової підтримки та зв’язки зі США й Ізраїлем почали важити не менше, ніж участь у нафтовому альянсі.
За даними The Wall Street Journal, у квітні Абу-Дабі вів переговори з міністром фінансів США Скоттом Бессентом щодо потенційної своп-лінії — фінансового механізму, який дає доступ до доларової ліквідності у кризу. Для держави Перської затоки це означало б перехід у зовсім інший рівень фінансової залежності від Вашингтона.
Так вихід ОАЕ з ОПЕК+ перестає бути лише нафтовою подією. Це сигнал, що частина старих союзників Саудівської Аравії готова переорієнтовуватися, якщо правила альянсу більше не відповідають їхній економіці та безпеці.
Іран, росія і ОПЕК+: чому нафтовий ринок можуть змінити не обсяги, а маршрути
Водночас тиск на ОПЕК+ зростає не лише з боку тих, хто виходить із системи. Його створюють і ті, хто може повернутися до звичайного ринку на нових умовах.
Повернення Ірану до звичайного нафтового ринку не обов’язково різко збільшить світову пропозицію. Видобуток і експорт Ірану ще до війни були близькими до максимальних рівнів, а основний потік іранської нафти йшов до Китаю.
Змінитися може не кількість барелів, а напрямок руху. Іран прагнутиме повернути клієнтів у Європі та Азії, але це буде складно. За роки санкцій Тегеран створив тіньовий флот, схеми перевалки з судна на судно та альтернативні розрахунки. Зворотний перехід до звичайного ринку може тривати місяці.
Для Саудівської Аравії це створює нову проблему. Якщо Іран повернеться до звичайного експорту, він повернеться і за стіл переговорів у межах групи. До того ж Тегеран уже має додатковий важіль — доведену здатність паралізувати Ормузьку протоку, через яку проходить критично важлива частина світових нафтових потоків.
Схожа проблема — росія. Якщо після завершення війни проти України з’явиться перспектива послаблення санкцій, москва може знову поставити власний експорт вище за дисципліну ОПЕК+. ігор сечин ще у 2019 році називав угоду ОПЕК+ стратегічною загрозою для російських інтересів, бо вона стримує зростання «роснефті» та віддає частку ринку американському сланцю.
Найбільший ризик для ОПЕК+ тепер виглядає так:
- Іран може повернути частину нафти із «сірого» контуру в офіційні канали;
- росія може боротися за втрачені ринки після послаблення обмежень;
- ОАЕ можуть нарощувати власну стратегію поза картелем;
- Саудівська Аравія змушена буде стабілізувати ринок із меншим колом дисциплінованих союзників.
У цьому сенсі ринок можуть дестабілізувати не лише нові обсяги, а й зміна маршрутів. Якщо іранська чи російська нафта почне активніше повертатися до звичайних каналів, баланс попиту й пропозиції змінюватиметься навіть без різкого зростання видобутку.
Китай і ціни на нафту: чому Пекін став дзеркальним ОПЕК
На цьому тлі стає очевидно: контроль над нафтовим ринком дедалі менше залежить лише від виробників. Якщо ОПЕК+ десятиліттями впливала на ціни через пропозицію, то Китай дедалі частіше впливає на них через попит.
Пекін купує менше, коли ціни високі, і різко нарощує закупівлі, коли нафта дешевша. У 2025 році Китай імпортував більше нафти, ніж очікували західні аналітики, і цим вивів ціни з мінімуму.
Під час кризи навколо Ормузької протоки Китай, за даними Kpler, скоротив імпорт із приблизно 11,5 млн барелів на добу в лютому до 6,6 млн барелів у травні — найнижчого рівня з 2016 року. Це зробило Пекін фактичним стабілізатором цін із боку попиту.
Саме тут стара модель ОПЕК+ стикається з новою реальністю. Навіть якщо виробники домовляються про квоти, остаточний ефект дедалі більше залежить від того, як поводиться найбільший покупець. Китай став не просто споживачем, а окремим центром ринкової гравітації.
Майбутнє ОПЕК+: чи зможе картель контролювати ціни на нафту
ОПЕК десятиліттями була глобальним амортизатором нафтового ринку. Її резервні потужності, насамперед у Саудівській Аравії та ОАЕ, знижували волатильність. За оцінками дослідження в The Energy Journal 2018 року, резервні потужності картелю історично скорочували коливання цін майже наполовину.
Інші оцінки також показують, що без втручання ОПЕК+ коливання були б значно жорсткішими. За аналізом KAPSARC, без дій ОПЕК волатильність під час сировинного буму 2001–2015 років була б щонайменше на 50% вищою. Після створення ОПЕК+ у 2017–2021 роках коливання цін могли б бути на 100–120% більшими.
Але ця стабільність мала ціну. Дослідження науковців із Дюкського університету, UCLA та Левенського католицького університету за період 1970–2014 років, що охопило понад 13 000 нафтових родовищ, показало: обмеження ОПЕК збільшили глобальні витрати на видобуток приблизно на $160 млрд.
Тепер система входить у нову фазу. ОАЕ вийшли з альянсу, Іран може повернутися за стіл переговорів, росія здатна знову грати самостійно, а Китай дедалі більше визначає рівновагу попиту.
ОПЕК+ не зникає за один день. Саудівська Аравія все ще має найгнучкішу інфраструктуру та значний запас вільних потужностей, а отже, зберігає можливість впливати на ринок і навіть запускати нову цінову війну.
Та її стара модель — коли Ер-Ріяд і союзники могли дисциплінувати ринок через квоти — більше не працює так само. Головне питання тепер не в тому, скільки нафти видобуде картель. Питання в тому, чи здатен він контролювати гру, у якій центр ваги зміщується від виробників до нових політичних союзів, санкційних потоків і попиту Китаю.
Чому криза ОПЕК+ важлива для світової економіки
Для світової економіки криза ОПЕК+ означає не просто внутрішній конфлікт нафтових держав. Вона змінює механізм, який десятиліттями допомагав стримувати різкі стрибки цін на нафту.
Якщо альянс втрачає дисципліну, ринок стає менш передбачуваним. Для споживачів це означає ризик нових цінових хвиль на пальне, логістику, виробництво та товари щоденного попиту. Для урядів — складнішу інфляційну політику. Для бізнесу — вищу невизначеність у плануванні витрат.
ОПЕК+ ще має інструменти впливу, але вже не має тієї монолітності, яка робила її головним арбітром нафтового ринку. Тепер ціни на нафту дедалі більше залежать від трикутника, у якому Саудівська Аравія намагається втримати дисципліну виробників, Китай керує попитом, а Іран і росія можуть змінювати маршрути глобальних потоків.
Саме тому криза ОПЕК+ — це не кінець картелю, а перехід до менш керованого нафтового світу. І в цьому світі головним джерелом ризику стає не лише дефіцит або надлишок барелів, а непередбачуваність рішень тих, хто ще вчора грав за спільними правилами.