Парадокс Стокдейла
У цьому світі не існує більш недосяжної мети, ніж просто бути щасливим. Саме тому книжка «Як бути стоїком. Антична філософія для сучасного життя» філософа Массімо Пільюччі, що нещодавно вийшла друком у видавництві Лабораторія, пропонує стоїцизм, як найкращий спосіб її досягнення. Це антична філософія, яка надихала великого імператора Марка Аврелія, покликана фокусувати увагу на дійсно важливому і відкинути не важливе. Завдяки розумінню стоїцизму, пошук відповідей на складні життєві питання стає значно простішим. Як не змарнувати своє життя? Чи є сенс змінювати відношення до грошей у світі, майже зруйнованому фінансовою кризою? І чи здатна філософія допомогти пережити велику особисту трагедію? Ким би ми не були, стоїцизм має щось важливе для кожного з нас.
9 вересня 1965-го. За рік до цього Америка вступила в повномасштабну війну з В’єтнамом після дивного «інциденту» в Тонкінській затоці: американські військові кораблі посеред ночі обстріляли порожнечу — і президент Ліндон Джонсон використав це як офіційний привід для початку «відплатних» бомбардувань Північного В’єтнаму. Почувши цю звістку, Стокдейл — який тоді перебував у Тонкіні як командир 51-ї винищувальної ескадрильї ВМС США — спитав: «Відплата за що?». Але йому наказали мовчати.
9 вересня Стокдейл летів над Північним В’єтнамом, коли його збили й захопили в полон. Він провів сім з половиною років у тюрмі, яку в народі прозвали «Ханойським Гілтоном», де зазнав тяжких випробувань: його били, катували, регулярно заковували ноги в кайдани й утримували в карцері завбільшки метр на три без вікон. Та попри нелюдські умови Стокдейл зумів згуртувати інших ув’язнених, розробивши та впровадивши «кодекс поведінки». Щоб північні в’єтнамці не використовували офіцера-льотчика для пропаганди, він розрізав собі голову бритвою задля спотворення, а коли не спрацювало — на додаток ще й побив себе по обличчю табуреткою, щоб воно розпухло, — і так став безкорисним для ворогів. Якось він навіть перерізав вени на зап’ястях, щоб уникнути тортур і не виказати підпільної діяльності своїх товаришів. Зрештою Стокдейла звільнили — і він повернувся до США в жахливому фізичному стані, але згодом йому таки вдалося відновитися. У 1976 році нагороджений медаллю Пошани — найвищою військовою відзнакою, яка вручається за доблесть, проявлену понад службовий обов’язок.
В одному інтерв’ю Стокдейла запитали, кому не вдалося вибратися з «Ханойського Гілтона», на що він відповів:
Усе просто — оптимістам. Тим, хто казав: «До Різдва ми вийдемо на волю». Різдво прийшло — і пішло. Тоді вони казали: «Ми вийдемо до Великодня». Проминув і Великдень. Слідом День подяки, а потім — знову Різдво. І зрештою вони померли від розбитих надій. <...> Це дуже важливий урок. Нізащо не втрачайте віри в перемогу, але й ніколи не плутайте її з умінням мужньо дивитися в лице реальності, хай яка вона жорстока.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Інтерв’юер назвав це парадоксом Стокдейла, але можна було б і на честь першоджерела — Епіктета. Ще в 1959 році командування військово-морських сил США відправило Стокдейла на навчання до Стенфордського університету. Там він здобував ступінь магістра з міжнародних відносин та — це ж треба! — марксистської теорії. Але навчальна програма виявилася для Стокдейла досить нудною. Тож якось він забрів на філософський факультет і зустрів там професора Філа Райнлендера, який докорінно змінив його життя. Посеред першої чверті студент-військовослужбовець записався на піврічний курс Райнлендера «Проблеми добра і зла». Щоб Стокдейл наздогнав однокурсників, професор запропонував займатися індивідуально у своєму кабінеті. На останньому занятті Райнлендер вручив Стокдейлу «Енхейридіон» Епіктета зі словами: «Гадаю, вас як людину військову це вельми зацікавить. Фрідріх Великий ніколи не вирушав у похід без цієї книжки». Стокдейл ще не раз перечитає «Енхейридіон» та «Бесіди» й пізніше своїм виживанням у В’єтнамі завдячуватиме саме Епіктетові — за силу духу, щоби подолати тяжкі випробування, та ясність розуму, щоби бачити, що можна вдіяти, а що — ні. Ось вам стоїчна дихотомія контролю в дії — сувора перевірка.
У 1981 році Стокдейл став науковим співробітником Інституту Гувера при Стенфордському університеті й за 12 років своєї роботи написав багато праць і прочитав чимало лекцій, присвячених стоїцизму.
Жодне слово з прочитаного далі не варто тлумачити ані як захист американської інтервенції у В’єтнам (Стокдейл добре знав, що вона ґрунтується на брехні), ані як спробу демонізувати Північний В’єтнам. Це просто історія однієї людини, над якою нам усім не завадить замислитися. Стокдейл зрозумів про війну одну важливу істину, справедливу й для життя загалом: важливо зберігати високі моральні принципи та самоповагу незалежно від обставин — хоч то збройне протистояння сторін (на війні), хоч виклики буденності. Однак це потребує значних розумових зусиль. Тут і стає в пригоді стоїцизм — грандіозна гра розуму, націлена на збереження моральних підвалин та самоповаги.
Перша перевірка на міцність спіткала Стокдейла вже 9 вересня, коли збили його літак. Ось як це пригадує сам пілот: «Після катапультування у мене залишалося десь пів хвилини на волі, щоби якось зібратися з думками, перш ніж я приземлився на головній вулиці невеличкого села. І — хоч вірте, хоч ні — я прошепотів до себе: “Років п’ять тут, як мінімум. Я покидаю світ технологій і поринаю у світ Епіктета».
Коли після приземлення Стокдейла відразу ж захопили в полон, він дуже добре усвідомив важливість дихотомії контролю, про яку говорив Епіктет, особливо — щодо життєвого статусу. За лічені хвилини із шанованого офіцера, який командував сотнею пілотів та понад тисячею допоміжного персоналу, Стокдейл перетворився на «скрученого путами» бранця, якого зневажали ніби злочинця. Не встиг він виплутатися з парашута, як його оточив десяток селян: «Хвилин зо три мене роздирали, били, скручували й викручували, перш ніж прибіг хлопець у тропічному шоломі й засвистів у свисток; я дістав серйозний перелом ноги й був певен, що до скону відчуватиму його наслідки. Передчуття справдилося». Пізніше Стокдейл згадував, що Епіктет теж на все життя залишився кульгавим після того, як перший господар зламав йому ногу. Однак мислитель дивився на це так: «Кульгавість — перешкода для ноги, але не для сили волі. Повторюй це собі щоразу до всього — і побачиш, що перешкода то чомусь іншому, але не тобі самому». У Стокдейла було сім з половиною років, щоби повною мірою оцінити всю істинність слів грецького філософа.
Потрапивши в «Ханойський Гілтон», Стокдейл твердо вирішив дослухатися до поради Епіктета: якнайкраще грати роль, яку відвела йому доля. Полонений постійно нагадував собі, що вороги переможуть тільки за двох умов: якщо він піддасться страху та втратить самоповагу. Стокдейл вивчав своїх поневолювачів, зокрема й ката, який піддавав його тортурам. І зрештою бранець дійшов висновків, схожих із поглядами Епіктета й Арендта: цей чоловік не злий, а просто вірить, що чесно виконує свою роботу. Хоч як дивно, замість ненависті Стокдейл пройнявся до нього повагою. Робота ката — зламати дух в’язня та вселити страх. Знаючи це, Епіктет дійшов єдино можливої протидії: «Коли той, хто не прагне ні вмерти, ні жити за всяку ціну, потрапляє в руки тирана, що заважає йому не піддаватися страху? Нічого».
Завдяки добре засвоєній філософії Епіктета Стокдейл знайшов собі мету: він був на бойовому завданні — навіть у в’язниці та зі зламаною ногою. Офіцер організував серед в’язнів підпільне угрупування і як найстарший по рангу керував рухом опору. Давав своїм солдатам поради щодо того, як поводитися на допиті: що допустимо розкривати під тортурами, а що — ні. Уряд США дозволяв розголошувати ворогу лише ім’я, звання, особистий номер та дату народження. Розуміючи, що така офіційна політика швидко призведе до вбивств багатьох в’язнів, Стокдейл розробив альтернативні рекомендації: зокрема, не кланятися на людях та не визнавати провини за будь-які злочини. Це заважало північним в’єтнамцям використовувати полонених для пропаганди. Відзняті кадри в підсумку давали мало користі, адже чимало військовополонених використовували появу в пропагандистських плівках, щоб поглузувати над поневолювачами. Наприклад, коли Нельса Таннера, друга Стокдейла, попросили сказати імена пілотів, які пішли з армії на знак протесту проти війни, той назвав Кларка Кента (мирське ім’я Супермена — героя коміксів) та Бена Кейсі (хірурга з однойменного мелодраматичного серіалу, популярного в Америці на початку 1960-х). Звісно, така зухвалість не минула безкарно: Таннера спершу три дні катували мотузками, а потім ще 123 доби тримали в карцері, закувавши ноги в кайдани.
Зрештою в’єтнамці викрили підпільне угрупування американців і перевели Стокдейла та ще дев’ятьох полонених в одиночні камери, де ті просиділи від трьох з половиною до понад чотирьох років. Після звільнення з полону Гові Ратлідж — один із товаришів Стокдейла — вступив до магістратури й у своїй дипломній роботі вирішив з’ясувати, що більше пригнічує силу духу людини: катування чи одиночна камера? Щоб зібрати інформацію для дослідження, він розіслав анкети своїм знайомим з ув’язнення та іншим колишнім військовополоненим. Результати приголомшили: ті, хто провів у карцері менше ніж два роки, визнали найгіршими тортури, а хто більше — сказали, що ізоляція виявилася тяжчою за будь-які катування. Річ у тім, що після такого тривалого усамітнення людина вкрай потребує спілкування з друзями — хай 9 · Роль взірців 115 хто вони і які мають політичні погляди та ідеологію. Стокдейл інтерпретував висновок Ратліджа крізь призму філософії Епіктета: насправді пригнічує моральний дух людини не фізичний біль, а сором. Епіктет говорив, що його вчення дарує «самовладання, безстрашність і свободу». Переживши тяжкі випробування, Джеймс Стокдейл переконався в істинності цих слів.
Постає важливе питання: це стоїцизм зробив Стокдейла невразливим до тортур та ізоляції чи, може, героїчна поведінка офіцера була результатом вродженого характеру, а стоїцизм лише постфактум послугував тому раціональним поясненням? По-філософськи можна сформулювати так: із чеснотами народжуються чи їх можна виховати? Над цим ламали голову не тільки стародавні греки. Сучасні біологи та спеціалісти з психології розвитку теж зібрали чимало емпіричних даних на цю тему.
Після всіх цих історій про пережиті тортури й самітне ув’язнення, випотрошені кишки заради позбавлення політичних переваг може скластися враження, що стоїцизм — світогляд якщо й не недосяжний, то однозначно вимогливий.
Колись філософ і просвітник Найджел Ворбертон запитав: «А як же бути з буденністю, де люди навряд чи опиняються в таких екстремальних ситуаціях, щоб виявити велику мужність та витривалість?».
Хороше запитання, однак відповідь досить проста: історії про звершення інших не лише надихають і слугують взірцем сили людського духу в найкращих його проявах, але й опосередковано нагадують, наскільки легше сьогодні живеться більшості з нас. Хіба треба багато мужності, щоби протистояти начальнику, який погано обходиться з вашим колегою? У найгіршому разі вас звільнять, але точно не посадять у карцер і не катуватимуть. То невже так важко поводитися доброчесно в повсякденні? Це ж не загрожує нам військовим розгромом і самогубством заради порятунку честі. Уявіть, як покращав би світ, якби кожен із нас щодня виявляв трохи більше мужності, поміркованості, мудрості та бажання справедливості. Тож стоїки робили ставку на те, що розповіді про таких постатей, як Стокдейл та інших допоможуть нам пізнати істину через зіставлення — і зрештою стати трохи кращими.