Обкладинка The Economist: розв'язуємо щорічний ребус
Мабуть, і я приєднаюся до щорічної інтелектуальної розваги – розшифровки чергової обкладинки журналу The Economist, у якій зашифровано прогноз на 2027 рік. Спочатку вкажу на те, що очевидне, а потім – на те, що зовсім не очевидне, але заслуговує не меншої уваги.
Очевидне
The Economist розповів (у щорічному випуску The World Ahead), чого нам усім чекати від 2027 року – і зрозуміло, що спокійним 2027-й явно не буде (ну хто б сумнівався).
Дональд Трамп стане ще агресивнішим і може піти на нові військові авантюри. Просто тому, що всередині США простір для маневру йому сильно скоротять демократи. Після переходу обох палат Конгресу під контроль демократів, на думку видання, американський президент може відповісти новими указами, політичними конфліктами і навіть військовими авантюрами. (Дідусь старий, йому все одно.) А світ уже почне готуватися до Америки після Трампа.
В економіці дуже багато буде зав'язано на штучному інтелекті. AI-компанії дедалі глибше занурюються в борги, підвищуючи ризик обвалу ринку. При цьому багаті країни продовжують жити не за коштами (нарощують соціальні витрати), а зростаюча вартість запозичень загрожує новою борговою кризою.
З іншого боку, економіку підтримає фармацевтика. З'являться нові ліки для схуднення. Фармацевтичні компанії знайдуть нову «золоту жилу» у сфері боротьби зі старінням. Та й космічні запуски стануть дешевшими, що теж плюс для економіки.
Але неприємностей підкине клімат. 2027 рік може стати найспекотнішим в історії, з новими посухами, пожежами та хвилями екстремальної спеки. Окремі райони планети через перегрів можуть стати непридатними для життя людей.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Європу чекають політичні та економічні потрясіння. Можлива перемога Марін Ле Пен на президентських виборах у Франції може серйозно розхитати Євросоюз. А Росія щедро профінансує політичну кризу в ЄС. Тим більше що, крім Франції, вибори пройдуть ще в десятку країн Європи. Наслідки війни з Іраном, дефіцит добрив і енергетичні проблеми додатково загрожують світовій економіці – і насамперед економіці Євросоюзу. Імовірно, ЄС чекає крах євро.
А Китай може напасти на Тайвань – поки Захід буде зайнятий своїми проблемами. За наявними оцінками, Сі Цзіньпін доручив армії бути готовою до захоплення острова до 2027 року. Але готовність до операції не означає, що вторгнення обов'язково відбудеться. Досвід України показав, наскільки дорого великій армії може обійтися війна проти меншого противника.
Серед інших світових проблем – нові хакерські атаки, які призведуть до великих фінансових втрат. Проблеми з вантажним судноплавством. AI, який замінює людей на їхніх робочих місцях.
Неочевидне
Давайте розуміти: щорічні обкладинки-ребуси The Economist – це не спроба вгадати майбутнє, а інструмент синхронізації страхів глобального істеблішменту та калібрування вікна Овертона. Якщо відкинути черговий список про вибори у Франції, Оземпік, Тайвань і втому від голлівудських франшиз, ми у випуску The World Ahead 2027 побачимо набагато глибші й цинічніші сенси.
Перший – смерть суб'єктності та кінець епохи «великих лідерів». Уперше за довгі роки з обкладинки зникли портретні шаржі світових політиків. На вершині земної кулі стоїть шеренга абсолютно безликих силуетів у костюмах, відокремлена від решти світу частоколом дерев і пов'язана з ним лише радіовежею. Навіть Трамп зведений до крихітної вежі з написом TRUMP праворуч угорі, а Росія – до фігури вершника біля кремлівської вежі поруч із пісочним годинником, де закінчується червоний пісок. Тобто особистості більше не керують історією: 2027 рік стане моментом, коли інерція боргових ринків, алгоритмів і ресурсних обмежень остаточно візьме гору над політичною волею. Еліти нагорі не розв'язують кризи – вони лише ізолюються від ланцюгової реакції внизу.
Другий сенс – стеля цифрової утопії. У геометричному центрі обкладинки AI-мозок затиснутий між електромобілем на зарядці, графіком, що падає, поверх сонячної панелі, пачками грошей із псевдогрецькою формулою ΠΣ√ та роботом, який тікає з мішком капіталу від зламаного сейфа. Це візуальний вирок міфу про цифрову економіку. The Economist зашифрував зіткнення AI-бульбашки з фізичною реальністю: дефіцитом генерації, мережевою інфраструктурою та вартістю капіталу. Примітно, що зелена енергетика (вітряки внизу праворуч поруч із палаючою бочкою нафти й термометром, що зашкалює) більше не сприймається як спосіб врятувати клімат – палаючий ліс з оленем ліворуч показує, що кліматичні перегони світ уже програв. Автономна енергетика та накопичення енергії перетворюються з екологічної ідеології на чистий прагматизм виживання на тлі перебитих трубопроводів і розірваних ланцюгів постачання.
Третій сенс: біополітика стає новою лінією класового розлому. Найнесподіваніше сусідство на ілюстрації – гігантський шприц, капсули, вчений із пробірками та губна помада просто в серцевині кулі, строго над лінією танкових боїв і наметовим табором біженців на самому дні. Винесення теми біохакінгу, препаратів для зниження ваги та продовження життя в центр світобудови означає зміну парадигми нерівності. Поки нижній ярус планети живе в логіці індустріальних воєн на виснаження та дефіциту продовольства, ядро багатих країн іде в біологічну сегрегацію – купівлю метаболічного здоров'я, контролю над дофаміном і довголіття.
Нарешті, сенс №4 – нормалізація немислимого. У підзаголовках на обкладинці стоїть коротка фраза After Iran («Після Ірану»). Те, що ще нещодавно вважалося сценарієм третьої світової війни, подається редакцією через кому зі нудьгою від кінофраншиз – як уже звершений і відіграний ринками факт. Так само війна в Україні розчинена в абстрактному індустріально-танковому пейзажі в нижній третині кола. Головна маніпуляція подібних прогнозів полягає в «рутинізації катастроф»: виборча урна під військовим черевиком, боргова криза та розпад колишніх альянсів переводяться з розряду надзвичайних подій до категорії фонового шуму.
При цьому в самому низу обкладинки художники сховали найкращий метажарт усього випуску: кришталева куля ворожки, навколо якої зібралася юрба, та астроном, що дивиться в телескоп геть від Землі. Це відверте визнання самого журналу: старі макроекономічні моделі зламані, і у світі 2027 року класична аналітика відрізняється від ворожіння на кришталевій кулі лише якістю верстки.
І все ж…
Дозволю собі ще одне трактування. Обкладинка The Economist на 2027 рік – це про вирок політичній системі, яка більше не здатна керувати майбутнім. Світова ієрархія зберігається – і вона відображена на обкладинці. Нагорі стоять світові лідери – ніби на фотографії із саміту. Під ними величезний киплячий світ: ринки, ракети, супутники, нафтова труба, вибори, штучний інтелект, палаючі ліси. Усе це – у зловісних червоно-чорних тонах. І лише внизу – звичайні люди серед воєн, криз і наметів. Ієрархія зберігається: «еліта» нагорі, громадяни внизу.
Проте криза очевидна: політики ще вигравають вибори, але простір їхніх рішень звужується. На них тиснуть фінансові ринки та технологічні платформи. Грошей на все не вистачає: державні борги й оборонні витрати дедалі більше впливають на політику, на ухвалення рішень. І тут уже неважливо, за що голосували громадяни.
Технології стали одним із вершників апокаліпсису. Невипадково в центрі обкладинки – мозок з електронних схем. А нижче – кришталева куля та зореслід. Два інструменти передбачення майбутнього: один науково-технологічний, інший архаїчний. Людство навчилося збирати неймовірні масиви даних і будувати моделі, але не стало менш схильним до чуток, страхів і міфів. Штучний інтелект здатен примножувати обсяг інформації, але не гарантує появи спільного розуміння того, що відбувається.
І всюди – пристрої спостереження: супутник, антена, камера, телескоп. Світ не лише воює й торгує – він безперервно дивиться сам на себе. Інформація перетворюється на самостійний ресурс влади. Спостерігають не лише держави за суспільствами, а й платформи за державами, а громадяни – за політиками. Усі знають усе, лишається відкритим одне питання: хто контролює не самі дані, а право пояснювати їхній сенс.
Війни точитимуться всюди, а не лише в Україні та на Близькому Сході. Військова техніка розташована в різних частинах композиції, як і символи мирних переговорів. А Європа, імовірно, зазнає найбільшої психологічної поразки у своїй історії. На обкладинці Європа присутня через впізнавані архітектурні пам'ятки, але майже не представлена як єдиний політичний суб'єкт. Спільного центру ухвалення рішень майже не видно, немає спільної політичної волі.
І ось що ще дуже важливо: на обкладинці напрочуд мало
майбутнього, але багато символів політичного минулого. Майбутнє представлене
технологіями, але не інституціями. Є штучний інтелект, але немає нової моделі
представництва. Є глобальні мережі, але немає нового світового порядку. Це і є
головна суперечність нашого часу. Технологічно ми вже живемо в майбутньому, а
політично все ще намагаємося керувати ним інструментами минулого. Тож головне
питання 2027 року – дуже принципове: які нові політичні інституції зможуть
упоратися зі світом, який перестав слухатися своїх керівників?
Денис Стаджі