Не всі створені для work-life balance. Чому не існує єдино правильного способу жити й працювати

Кілька років у комунікаціях «Укрзалізниці» я працювала в режимі, який складно назвати графіком.  

Це був безперервний потік людей, завдань, повідомлень, запусків, криз, поїздів, відряджень і рішень, які треба було ухвалювати швидше, ніж ти встигаєш нормально поїсти. 

Закрити ноутбук, вийти з офісу й сказати собі: «Усе, мій робочий день закінчився» — такої опції часто не існувало. Робоче й особисте життя перемішалися в одному казані, який палав і зовні, і всередині. 

Я могла бути у відрядженні в Краматорську, перетнутися з чоловіком на 15 хвилин після його виходу з бойових, сісти в поїзд і знову зануритися в робочі процеси. А у відпустці — фізично бути поруч із ним, а ментально залишатися в десятках завдань, які не зупиняються лише тому, що в тебе є особисте життя. 

Звучить нездорово. І, напевно, у чомусь так воно і було. 

Проте не менш нездорово звучить пропозиція завершувати роботу після регламентованих годин для людей, які працюють на критичній інфраструктурі, воюють, гасять пожежі чи навчають дітей. Коли твої рішення, слова або проєкти впливають на мільйони людей, мотивація має іншу природу. Ти не рахуєш години так, як рахував би їх на роботі, в якій не бачиш глибинного сенсу. 

Чи справді щось не так із людьми, які обирають такий спосіб життя? 

Я дійшла висновку, який здається мені чесним: з усіма все гаразд. 

Ми надто захопилися пошуком універсального рецепта нормального життя для дуже різних людей. Наче можна взяти 7 мільярдів особистостей із різною освітою, досвідом, травмами, амбіціями, родинами, містами, професіями й пояснити їм, як правильно жити. 

Універсальних рецептів не існує 

Комусь потрібен work-life balance. Робота з 9:00 до 18:00, вечір без робочих чатів, субота без завдань і неділя без думок про понеділок. Для таких людей це спосіб залишатися ефективними, здоровими й зібраними. 

А хтось вважає природним сісти на велосипед, що палає, і їхати на ньому через ліс у вогні разом із командою. Не тому, що людина не вміє відпочивати чи хоче довести свою незамінність. А тому, що саме в такому ритмі знаходить найбільше задоволення, сенс і відчуття власного місця. 

Підписуйтеся на наші соцмережі

Ми шукаємо задоволення в їжі, книжках, любові, дітях, подорожах, розмовах із друзями. І в роботі також. Для когось найкращий вечір — вимкнути ноутбук і подивитися фільм. Для когось — завершити складний проєкт і побачити, як робота команди набуває форми. 

Обидва варіанти мають право на існування. Проблеми починаються там, де ми намагаємося втиснути квадрат у круглий отвір. 

Людину, яка природно працює 24/7, переконують, що вона обов'язково вигорить і живе неправильно. Людину, яка хоче стабільного графіка, соромлять за недостатню залученість, амбітність або готовність «робити великі речі». 

Але великі речі рідко роблять однакові люди. 

Найкращі команди, які я бачила, складалися з дуже різних людей. Хтось тримав у голові всі процеси. Хтось системно виконував свою частину роботи й ішов до дітей. А хтось міг цілий день ходити колами, щоб за десять хвилин сформулювати ідею, яка рятувала весь проєкт. 

Зрештою, справа ніколи не була в кількості відпрацьованих годин. Справа була в тому, чи вдалося знайти для кожної людини роль, яка відповідає її природі. Саме з таких поєднань народжуються найкращі команди. 

Роль керівника — побачити природу людини 

Одне з найскладніших завдань керівника — зрозуміти, хто перед ним, що цю людину запалює, де вона буде сильною, а де знищить себе, намагаючись відповідати чужій моделі. 

Якщо людина не створена для постійного овертайму, не треба робити з неї героя. Вона вигорить і зненавидить те, що могла б робити якісно в комфортному для себе режимі. 

Якщо людина створена для великого навантаження й місійних завдань, не треба постійно заганяти її в рамки. Вона все одно мислитиме ширше, працюватиме довше й братиме на себе більше. Бо так влаштована. 

Але ця відповідальність лежить не лише на керівникові. Спершу варто самому чесно зрозуміти, хто ти є. Що для тебе природно. Де ти сильний. Який тип навантаження допомагає рости, а який — знищує.  

Якщо місія запалює, не треба соромитися готовності вкладати в неї більше, ніж пишуть у книжках про work-life balance. Просто не вимагай цього від усіх навколо. А якщо хочеш цього від іншої людини — принаймні поясни сенс, який дасть їй сили працювати в такому ритмі.  

Якщо ж місія не запалює, не треба підпалювати себе чужим вогнем. Зазвичай це закінчується не героїзмом, а вигоранням. 

Війна дозволила обрати інший маршрут 

Останні роки показали, наскільки багато речей ми робили тому, що так було заведено. Так виглядала успішна кар'єра, правильне життя. Так виглядав баланс, до якого всі мали прагнути.  

Разом із планами та ілюзіями війна знесла частину нав'язаних уявлень про те, якими ми повинні бути. 

І виявилося, що комусь подобається будувати великі проєкти й жити роботою. Комусь — виховувати дітей. Комусь — лікувати, возити, створювати, рахувати чи організовувати. 

Стало трохи простіше зізнатися собі в тому, чого ти хотів завжди. І будувати життя навколо цього знання, а не чужих рецептів щастя. 

Війна проявила різницю між природним і нав'язаним. Вона звільнила багатьох від обов'язку відповідати чужим нормам і водночас підняла в людях усе справжнє — і найкраще, і найгірше. 

Хтось зрозумів, що більше не може жити попереднім життям, і пішов воювати. А хтось щоразу після обстрілу відкриває кав'ярню, бо людям потрібні кава й відчуття ранку. 

Країна тримається на дуже різних людях. 

На тих, хто рве жили. На тих, хто бачить деталі. На тих, хто відправляє команду у відпустку. На тих, хто може працювати всю ніч. І на тих, хто о 18:00 закриває ноутбук, щоб завтра о 9:00 знову прийти з ясною головою й добре зробити свою роботу. 

Світ тримається не на тому, що всі нарешті навчилися жити однаково правильно. 

Він тримається на тому, що дуже різні люди знаходять свої правильні місця й перестають заважати одне одному бути собою.