Мільярди на житло для ВПО: яких рішень досі бракує переселенцям
У 2026 році держава помітно збільшила фінансування житлових програм для внутрішньо переміщених людей. У вересні обсяг субвенції громадам на облаштування тимчасового та підтриманого житла зріс із 1 млрд до понад 1,56 млрд грн. Загалом Мінсоцполітики заявляло 5,4 млрд грн на житлові програми для ВПО з плановим охопленням понад 41 тисячі людей.
Це потрібні інвестиції. Після понад чотирьох років великої війни житлове питання для багатьох переселенців нікуди не зникло, хоча сама проблема змінилася.
У 2022 році родині після евакуації насамперед треба було знайти безпечне місце, де можна переночувати найближчі дні чи тижні. Зараз значна частина людей уже працює, діти роками ходять до місцевих шкіл, родини сформували нове коло спілкування і планують залишатися у своїх громадах. Та оренда продовжує забирати більшу частину доходу.
У нашому опитуванні серед 323 ВПО 59% респондентів витрачають на житло та комунальні послуги понад половину сімейного доходу, 22% — понад 70%. Через фінансові труднощі 42% уже переїхали у дешевше або гірше житло, ще 23% розглядають такий варіант.
Ці цифри показують, де сьогодні залишається одна з головних прогалин житлової політики.
Між тимчасовим прихистком та власною квартирою
Держава вже пропонує різні інструменти. Є тимчасове та підтримане проживання, пільгова іпотека, субсидія на оренду, окремі програми житлових ваучерів. Розвивається модель муніципального орендного житла. У березні до наступного етапу відповідного експериментального проєкту пройшли вісім громад. Житло має залишатися у власності громад і здаватися дешевше за ринкову ціну.
Різні інструменти потрібні, бо житлові ситуації теж різні. Людині одразу після евакуації потрібне тимчасове розміщення. Людям старшого віку чи з інвалідністю може знадобитися підтримане проживання. Частина родин уже здатна взяти пільгову іпотеку.
Але залишається велика група людей між цими моделями. Вони працюють і формально вже не належать до найбільш уразливих категорій. Водночас накопичити перший внесок на квартиру їм складно, бо значна частина зарплати щомісяця йде власнику орендованого житла. Звичайна ринкова оренда теж не дає довгострокової стабільності: ціна може зрости, власник може попросити звільнити квартиру, родині доведеться знову шукати житло і, можливо, змінювати район, школу чи маршрут до роботи.
У нашому опитуванні 70,7% респондентів назвали доступне житло або компенсацію оренди серед інструментів, які найбільше допомогли б їм стати фінансово самостійними. Для цієї групи нам потрібен повноцінний довгостроковий маршрут.
Зробити доступну оренду системним інструментом
Україна вже має субсидію на оренду житла для ВПО. Вона враховує доходи домогосподарства та вартість оренди в конкретному регіоні. Для її отримання потрібен офіційний договір із власником житла, а держава передбачає компенсацію частини податків орендодавцю.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Цей напрям варто розвивати паралельно з муніципальним орендним фондом.
Родині, яка вже третій рік живе у громаді, потрібна можливість планувати житло хоча б на кілька років. Вона має розуміти приблизну вартість оренди і не боятися, що чергове подорожчання змусить знову переїжджати.
Особливої уваги потребує співвідношення доходу та витрат на житло. Дві сім'ї можуть офіційно заробляти однакову суму, але одна живе у власній квартирі, а друга віддає 60–70% доходу за оренду. Їхні фінансові можливості різняться дуже суттєво.
Тому розмір і тривалість житлової підтримки варто більше пов'язувати з реальною часткою сімейного бюджету, яка йде на проживання. Якщо дохід зростає, допомога може поступово зменшуватися. Різке припинення підтримки після перетину одного порогу створює ризик, що підвищення зарплати майже не покращить становище родини.
Оцінювати спроможність родини, а не лише її категорію
Найскладніше житлове питання вирішувати людям, які мають мало можливостей збільшити дохід: старшим людям, людям з інвалідністю або серйозними захворюваннями, самотнім батькам, багатодітним сім'ям. Для них потрібна довготривала підтримка, і частина державних програм уже орієнтується на такі групи.
Але в роботі фонду ми бачимо й інший тип вразливості. Родина може мати двох працюючих дорослих і не належати до жодної пріоритетної категорії. Після оренди, комунальних послуг, харчування та витрат на дітей у неї майже нічого не залишається. Будь-яка хвороба або втрата роботи знову повертає сім'ю до потреби в допомозі.
Тому під час визначення права на житлову підтримку я б враховувала не тільки офіційний дохід і статус. Потрібно бачити вартість житла для конкретної сім'ї, кількість утриманців, значні витрати на лікування, можливість працювати та перспективу збільшення доходу.
Так держава зможе точніше визначати і форму допомоги. Одній родині потрібна тривала компенсація частини оренди, іншій — соціальне житло, третій уже можна допомогти перейти до пільгової іпотеки чи іншої моделі придбання житла.
Будувати житло там, де родина зможе заробляти
Окремий напрям державної політики — облаштування житла у невеликих громадах і сільській місцевості. У вересні уряд прямо розширив фінансування тимчасового й підтриманого проживання, зокрема в таких громадах.
У цього підходу є великий потенціал. У громадах можуть бути порожні комунальні будівлі або недобудовані об'єкти, які дешевше реконструювати, ніж будувати житло з нуля. Нові мешканці можуть допомогти громадам, що втрачають населення та працівників.
Але перед реконструкцією будівлі варто подивитися на те, що є навколо неї. Чи є в громаді вакансії? Чи працюють підприємства, яким потрібні люди? Як далеко школа, дитячий садок і лікарня? Чи є громадський транспорт? Чи зможе людина працювати дистанційно? Хто утримуватиме житловий фонд через п'ять років?
Для родини безкоштовне житло в місці, де неможливо заробляти, може зменшити витрати на оренду і водночас створити нову залежність від соціальної підтримки.
Особливо обережно потрібно працювати з людьми, які вже кілька років інтегровані в іншу громаду. Якщо людина має роботу в Києві, а дитина третій рік навчається там у школі, переїзд за сотні кілометрів заради дешевшого житла означає втрату частини того, що родина вже встигла відновити.
Тому житлові проєкти громад варто планувати разом із місцевим бізнесом. Підприємства знають, яких працівників їм бракує. Громада розуміє свої житлові та інфраструктурні можливості. Тут можуть з'являтися спільні рішення — від реконструкції будівель до часткової компенсації оренди працівникам.
При цьому житло людини не повинно повністю залежати від одного роботодавця. Втрата роботи не має автоматично означати втрату дому.
Рахувати потрібно не лише квартири
Збільшення фінансування житлових програм дає можливість допомогти більшій кількості людей. Але через кілька років нам знадобиться відповідь і на інше питання: що змінилося після того, як родина отримала цю підтримку?
Для тимчасового прихистку результатом буде безпечне місце одразу після евакуації. Для підтриманого проживання — належні умови та доступ до догляду.
Довгострокові програми варто оцінювати інакше. Скільки родина витрачає на житло після отримання підтримки? Чи залишається вона там через рік або два? Чи змогли дорослі зберегти роботу? Чи мають діти доступ до школи? Чи зменшилася потреба сім'ї в інших видах допомоги?
Потрібно також бачити тих, хто подався на програму, але не зміг нею скористатися. Так можна зрозуміти, кого відсікають критерії, нестача житла або складність процедур.
Україна вже переходить від поодиноких житлових рішень до ширшого набору програм. Наступний етап має дати родинам зрозумілий шлях між ними.
Для новоприбулої людини він може починатися з тимчасового прихистку. Далі — доступна оренда або муніципальне житло. Для родини, яка стала фінансово спроможнішою — можливість перейти до власного житла.
Тоді мільярди, які держава вкладає у житлову політику, можна буде оцінювати не лише кількістю відремонтованих будівель чи створених місць. Значно змістовніший результат — родина, яка через рік чи два має стабільне житло, зберігає роботу, забезпечує дітей і вже може планувати своє життя без чергового вимушеного переїзду.