Шанс для реіндустріалізації України
Нинішній розвиток подій в Європі відкриває вікно можливостей для реіндустріалізації України. Я маю на увазі відродження промисловості, пов'язаної не лише з військовим виробництвом. Бо своє майбутнє як виробника озброєнь Україна вже, загалом, забезпечила. Але промисловість – це далеко не тільки зброя, і ось тут прорватися на світові ринки вже набагато складніше. Однак історія дає нам шанс.
Нещодавно Урсула фон дер Ляйен окреслила відхід ЄС від «чотирьох залежностей» європейської економіки, які в останні роки дуже сильно знижували її конкурентоспроможність. Ось список:
1. Відмова від дешевих енергоресурсів з РФ – тобто відмова від залежності від Росії.
2. Відмова від фактора дешевої робочої сили Китаю. Це так дипломатично анонсується відмова від дешевих споживчих і промислових товарів з КНР.
3. Відмова від залежності від США в питаннях глобальної безпеки.
4. Відмова від залежності ЄС від Туреччини.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Тут все цікаво і важливо, але я хочу сказати про пункти 2 і 4.
Ледь не головна біда європейської економіки – в тому, що ЄС підсів на поставки з Китаю і почав втрачати виробничі компетенції. У 2025 році ЄС експортував до Китаю товарів на 199,6 млрд євро, а імпортував – на 559,4 млрд. Торговий дефіцит досяг 359,8 млрд євро – це вже не просто розрив, а стійка залежність. Причому динаміка тільки погіршується: порівняно з 2024 роком експорт скоротився на 6,5%, тоді як імпорт зріс на 6,4%. Якщо дивитися в більш довгій перспективі, з 2015 року експорт збільшився на 37,1%, але імпорт – одразу на 89%. Тобто залежність наростає швидше, ніж розвивається власне виробництво.
Структура торгівлі теж показова. Основний експорт ЄС – це машини та механічне обладнання на 45,3 млрд євро. Водночас імпортуються в першу чергу електричні машини, електроніка та аудіовізуальна техніка – на 164,9 млрд євро. Фактично Європа все більше купує саме ту продукцію, яка визначає технологічний розвиток.
Якщо дивитися на структуру торгівлі і відомі галузеві дані, стає очевидно, що проблема ЄС не тільки в дефіциті, а в втраті або ослабленні цілого ряду ключових виробничих компетенцій. ЄС практично не бере участі в масовому виробництві споживчої електроніки. Такі продукти, як смартфони, ноутбуки, планшети, телевізори – в переважній більшості розробляються глобальними компаніями, але виробляються в Азії. У ЄС немає співставних за масштабом виробничих кластерів для збирання електроніки, і він критично залежить від зовнішніх поставок.
Схожа ситуація з обчислювальною технікою: персональні комп'ютери, серверне обладнання, компоненти – ЄС або не виробляє їх у значних обсягах, або залишається на периферії ланцюжків доданої вартості. Ключові сегменти – від материнських плат до фінального збирання – зосереджені за межами ЄС. Окрема і ще більш чутлива тема – напівпровідники. Незважаючи на наявність окремих сильних гравців, на кшталт ASML, ЄС загалом не контролює масове виробництво чипів. Більша частина передових і навіть середніх за рівнем мікросхем виробляється в Азії, і ЄС залежить від зовнішніх фабрик.
Також помітний провал в масштабному виробництві акумуляторів і компонентів для сучасної електроніки. Хоча проєкти розвиваються, по факту ринок тривалий час був зайнятий азіатськими виробниками, і Європа тільки наздоганяє. В галузі побутової техніки і повсякденних товарів ситуація ще показовіша: від електроніки до дрібних виробів – значна частка продукції імпортується. Це означає, що виробничі ланцюжки, компетенції та робочі місця знаходяться поза Європою.
Навіть там, де ЄС традиційно сильна – машинобудування – вона все частіше експортує обладнання, але імпортує готову технологічну продукцію з високою доданою вартістю, особливо в електроніці.
В підсумку формується системна картина: ЄС зберігає інженерні та наукові компетенції в окремих нішах, але втрачає здатність масштабно виробляти широкий спектр сучасних товарів. Це і є ключова проблема – не повна відсутність технологій, а втрата промислового масштабу.
А в чому тут можливості для України? Щоб компенсувати поступове скорочення поставок з Китаю, європейські стратеги пропонують, зокрема, таке рішення, як friend-shoring, тобто переведення критичних ланцюжків поставок до країни-союзниці. Простіше кажучи – розміщення виробництв у географічно близьких дружніх країнах. Україна (після завершення війни) чудово підходить для цієї ролі. (До речі, ця тема обговорювалася в нинішньому році на засіданні Більдербергського клубу у Вашингтоні, в готелі Salamander.)
І тут цікавий пункт 4 з переліку Урсули фон дер Ляйєн: «Відмова від залежності ЄС від Туреччини». Справа в тому, що блискучий економічний розвиток Туреччини останніх десятиліть – це якраз наслідок того, що Європа відкрила для неї свій ринок. Ті ж китайці активно будують у Туреччині свої фабрики, продукція яких далі продається в ЄС.
Однак
при Ердогані Туреччина заморозила переговори про вступ до ЄС і загалом більше
відчуває себе частиною ісламського світу. Додамо сюди ідеологію «Великого
Турану» і розуміємо, чому європейці тепер хочуть знизити роль турецької
промисловості у своїй економіці. І знову ж таки, це створює можливості для
реіндустріалізації України.
Денис Стаджі