Друга промислова революція: побут як революція. Уривок із книжки «Курс на Утопію»

Впродовж тривалого періоду людство жило в умовах матеріальної бідності, а прогрес був надзвичайно повільним. Проте після 1870 року все змінилося: технологічні інновації почали стрімко зростати, а вчені й мислителі передбачали настання утопії, де багатство і можливості стануть доступними кожному. Але «довге ХХ століття» принесло лише нові виклики — глобальне потепління, економічну нестабільність, соціальну нерівність і тиранію небачених масштабів. Професор економіки Джеймс Бредфорд Делонґ, автор книги «Курс на Утопію», що незабаром вийде друком у видавництві «Лабораторія», висвітлюючи причини і парадокси стрімкого прогресу, досліджує, як змінювався світ упродовж останніх 140 років і чому людству досі не вдалося досягти обіцяної утопії.

Після 1870 року постав глобалізований світ, і доти такої глобалізації не існувало. Але що це насправді означало? Глобалізація вочевидь була чимось більшим, ніж просто лініями зв’язку й транспортними артеріями, що оперізували всю планету й передавали ідеї та перевозили людей швидше, ніж будь-коли в історії. Щоб краще осягнути сенс глобалізації, варто почати з вивчення історії Герберта Гувера. 

Гувер народився 1874 року в Айові. Його батько, коваль, помер 1880‑го, а мати відійшла 1884‑го. Тож у десять років Герберт осиротів. У 1885‑му він почав пересуватися на захід: спершу переїхав жити до тітки й дядька в Орегон; відтак, 1891 року, перебрався до Каліфорнії — щоб, як він завжди запевняв, стати першим студентом Стенфордського університету (прибув іще до дня відкриття, тож персонал пустив його спати в кампусі). Там Гувер навчався на гірничого інженера, випустився 1895‑го, у похмурі часи після Паніки 1893 року. 

На першу роботу влаштувався шахтарем у Ґрасс-Веллі, Каліфорнія, заробляв 600 доларів на рік. Потім став стажистом і спеціальним помічником гірничого інженера й заробляв уже 2400 доларів на рік. І далі просувався на захід. 1897 року перетнув Тихий океан — спершу вирушив до Австралії, де працював на гірничу компанію Bewick Moreing із річною зарплатою 7000 доларів, а тоді до Китаю, де заробляв 20 тисяч доларів на рік. Саме в Китаї Гувер зробив перший великий внесок у свої статки, хоча пізніше йому й складнувато було пояснити, в який спосіб. 

У 1901–1917 роках він жив у Лондоні, працював інженером-консультантом та інвестором, мав роботу й інвестиції в Австралії, Китаї, Росії, Бірмі та Центральній Америці, і це на додачу до США. 1917 року він повернувся до Америки, де в 1925‑му був призначений міністром торгівлі, а в 1928‑му — обраний президентом. Від сина міського коваля через випускника університету, а тоді мультимільйонера й гірничого консультанта до президента США — хіба хтось підіймався так високо й так швидко, навіть у США? Це була виняткова країна. І ця її винятковість значною мірою визначила специфіку й формат винятковості всього довгого ХХ століття. 

Підписуйтеся на наші соцмережі

Утім, Гувер збив значну частину своїх статків не на глобалізації. Він надбав їх радше завдяки майстерному застосуванню гірничих технологій і вмінням менеджера й організатора. Не глобалізація була тією впливовою зміною, завдяки якій 1870‑й став вододілом. У період 1870–1914 років темпи вдосконалення технологій та організації праці становили 2 % на рік — це майже вчетверо перевищувало темпи прогресу протягом попереднього століття, 1770–1870‑х. Лідери глобальної економіки — спершу США, Німеччина та Британія, причому Британія швидко випала з цього переліку, — навіть до 1870 року зростали швидше, ніж решта країн світу, приблизно на 0,9 % на рік. Тепер темпи їхнього зростання прискорилися, вони залишалися лідерами з показником приблизно 2,5 % зростання на рік, що майже втричі перевищувало їхні темпи до 1870‑го. 

До 1870 року винаходи й інновації загалом зводилися до унікальних відкриттів і пристосувань. Так з’являлися нові й кращі способи виконання старих завдань: виготовлення ниток, ткання тканини, перевезення товарів, виготовлення заліза, добування вугілля та вирощування пшениці, рису й кукурудзи. Першими пропонуючи ці вдосконалення, винахідники шукали способів їх застосування. Для цього вони мали бути не лише дослідниками, але й інженерамирозробниками, спеціалістами з технічного обслуговування, фахівцями з добору кадрів, босами, чирлідерами, маркетологами та продавцями, імпресаріо й фінансистами водночас. 

Система, що склалася до 1870 року, працювала достатньо добре, поки були сприятливі обставини. Візьмімо винахід парового двигуна у XVIII столітті. Для нього потрібні були дешеве джерело палива, важливе та прибуткове застосування, людські компетенції в передовій технологічній галузі — металообробленні. Паливо знайшли на дні вугільних шахт. Завдяки паровим двигунам дешеву вирощену на плантаціях бавовну, ідеальну для машинного прядіння, швидко доставляли на фабрики, які виробляли товари, що мали попит. А практична металургія забезпечувала дешеве виробництво залізних рейок і коліс. Так і розпалили це вогнище Промислової революції. Парова енергія запускала автоматичні шпинделі, ткацькі верстати, металеві преси й залізничні локомотиви ХІХ століття. 

Але цей вогонь цілком міг згаснути. Зрештою, весь досвід людства до 1870 року натякав саме на такий результат. Друкарство, вітряки, мушкети, морські каравели, водяні млини, а до того кінський хомут, важкий плуг і легіон із 3600 солдатів — усе це зчиняло революцію в економіці й суспільстві свого часу. Але жоден із цих винаходів не запускав ракети економічного зростання, на якій ми неслися з 1870 року. Після античної середземноморської цивілізації настала епоха, яку справедливо називають Темними віками. Друкарство зчинило революцію в поширенні інформації, але книжки завжди становили малу частку сукупних витрат, і друкарський верстат був одиничним революційним винаходом, а не цілою їх серією. Завдяки появі вітряків і водяних млинів жінкам більше не доводилося годинами гнути спини над жорнами, але батьки й чоловіки знайшли чим їх навантажити. Мушкети й каравели створили епоху імперіалізму й комерції та порохові імперії, але це знову ж таки був окремий ривок, а не злет до сталого розвитку. Кінський хомут і важкий плуг перенесли центр поселень європейців і торгівлі на північ, але кардинально долю європейського робітничого класу не поліпшили. Легіон відіграв суттєву роль у творенні Римської імперії, але потім вона досягла меж свого розширення і зрештою зазнала краху. Що ж змінилося після 1870 року? Передові економіки північноатлантичного регіону винайшли винахід як такий. Вони винайшли не просто текстильне обладнання та залізниці, а й промислову дослідну лабораторію та форми бюрократії, що породили великі корпорації. Завдяки цьому те, що винаходили в промислових дослідних лабораторіях, потім можна було запроваджувати в національному й континентальному масштабі. І, мабуть, найважливіше: ці економіки відкрили, що можна заробляти добрячі гроші й діставати велике задоволення, не просто удосконалюючи способи виробництва наявних продуктів, а й винаходячи цілком нові речі. 

Не просто винаходи — а систематичне винаходження самих способів здійснення винаходів. Не просто окремі великомасштабні організації — а організація самого процесу організування. Це два посутні чинники, які прислужилися до появи інтегрованого, командно-адміністративного централізованого планування сучасних корпорацій. У період 1870–1914 років перші промислові дослідні лабораторії щороку пропонували й упроваджували новіші та кращі промислові технології — часом вони продавалися вже наявним виробникам, але частіше стимулювали появу й розширення великих корпорацій. 

Як зауважив Артур Льюїс, багата людина 1870 року володіла тими самими речами, що й багата людина 1770 року. Може, багатій 1870 року мав більше цих речей: будинків, одягу, коней та екіпажів, меблів. Але для демонстрації багатства потрібно було радше показати більше найнятих слуг, а не товарів і предметів у розпорядженні. Після 1870 року все змінилося. Поворот стався завдяки виробництву нових товарів — Льюїс писав, що багаті дістали доступ до «телефонів, грамофонів, друкарських машинок, фотоапаратів, автомобілів тощо, і це був, здається, безкінечний процес, до якого пізніше у ХХ столітті додалися аероплани, радіо, холодильники, пральні машинки, телевізори та прогулянкові катери». У 1870‑му унітази зі змивом удома мали 4 % американців; у 1920‑му — 20 %, у 1950‑му — 71 %, у 1970‑му — 96 %. У 1880 році стаціонарних телефонів у США не мав ніхто; у 1914‑му вони були вже у 28 %, у 1950‑му — у 62 %, у 1970‑му — у 87 %. У 1913 році електрику в хаті мали 18 % американців; на 1950 рік таких було 94 %77. 

Появу цих див зручності та споживання часто називають «другою промисловою революцією». Економіст Роберт Ґордон писав про «одну велику хвилю», від змивних унітазів до мікрохвильових печей, після якої всі легко- й навіть складнодоступні плоди застосування органічних хімікатів, двигунів внутрішнього згоряння та електроенергії було зібрано, і розвиток технологій мав би сповільнитися. На його погляд, невпинний науковий прогрес раптово створив для нас умови надзвичайного технологічного потенціалу. Але я гадаю, що за такого підходу втрачається сама суть процесів. Ми пов’язуємо всі ці наслідки з єдиною «другою промисловою революцією», бо вони швидко сипалися на нас один за одним: в епоху до Британської промислової революції ці досягнення розтягнулися б на півтора століття, а ми отримали б усе протягом покоління. Але завжди найважливіше — не так поява якоїсь конкретної технології, як дедалі глибше усвідомлення того, який масштабний спектр нових технологій іще потрібно відкрити, розробити й упровадити. 

Візьмімо, наприклад, сталь. Цей метал, що стане основним будівельним матеріалом ХХ століття й головним металом індустріальної цивілізації, у другій половині 1800‑х років фактично був винайдений заново. Сталь на 90–95 % складається із заліза, сплавленого з вуглецем. У доменній печі можна виготовити безвуглецеве коване залізо — розжарити, не доводячи до температури плавлення, а тоді кувати молотом (при цьому шлак і всілякі домішки розплавляться й підуть); і так не раз і не два. Але коване залізо надто м’яке для промислових цілей. Якщо топити піч коксом (чистою формою вугілля) та підтримувати температуру плавлення заліза, вуглець із коксу сплавиться з металом, і ми дістанемо чавун. Але він надто крихкий для промислових цілей. 

 Сталеваріння вимагає чіткого дотримання всіх тонкощів — але це не так просто. 

Тисячоліттями сталь виготовляли досвідчені майстри: вони розжарювали й кували залізо в присутності деревного вугілля, а тоді студили його у воді чи олії. До ХІХ століття сотні років за виготовлення високоякісної сталі бралися тільки найвправніші ковалі з Едо (Токіо), Дамаска, Мілана чи Бірмінгема. Для сторонніх (а часто й посвячених) це було як магія. У германських легендах, осучаснених у циклі опер Ваґнера «Перстень Нібелунґа», приречений герой Зіґфрід отримує меч, викуваний майстерним ковалем. Його творець, карлик Міме, — аж ніяк не інженер-матеріалознавець. Його брат Альберіх — справжній маг. 

У 1855–1856 роках ситуація змінилася: Генрі Бессемер і Роберт Мюшет розробили й удосконалили так званий бесемерівський процес. Крізь розплавлений чавун пропускали повітря, завдяки чому спалювались усі незалізні домішки, а тоді додавали достатню кількість вуглецю (і мангану) і так діставали сталь, потрібну для промисловості. Ціна тонни сталі впала всемеро — із 45 до 6 фунтів; середня річна зарплата в Британії тоді становила 70 фунтів. Після того було розроблено томасівський процес (винахідник Сидні Джилкрист Томас) і процес Сіменса — Мартена (мартенівська піч) — відбулися подальші вдосконалення виробництва сталі. Світові обсяги виробництва сталі зросли від незначних, достатніх для виготовлення мечів, нечисленного столового начиння та інструментів, що потребували загострених країв, приблизно до 70 мільйонів тонн на рік у 1914 році. До 1950‑го цей показник зріс до 170 мільйонів тонн, а до 2020‑го — до 1,5 мільярдів тонн на рік. 2016 року тонна сталі коштувала 500 доларів, тоді як середня річна зарплатня за повної зайнятості в країнах Північної Атлантики сягала близько 50 тисяч доларів. 

ПЕРЕДЗАМОВИТИ НА САЙТІ ВИДАВНИЦТВА ЛАБОРАТОРІЯ