Як UASAT будує український суверенний супутниковий зв’язок для війни і держави
Україна готується створити власну систему супутникового зв’язку для армії, держави та критичної інфраструктури. Уже в жовтні 2026 року на орбіту планують вивести перший тестовий супутник UASAT — початок мережі, яка має забезпечити незалежний і захищений зв’язок для військових, уряду та служб реагування. До кінця 2027 року може з’явитися початково працездатна конфігурація системи спеціального зв’язку. Про ці плани CEO компанії Stetman Дмитро Стеценко розповів в інтерв’ю, опублікованому на YouTube-каналі Militarnyi.
У центрі цієї моделі — не масовий споживчий інтернет, а зв’язок, розрахований на війну, спуфінг, РЕБ, мобільні платформи й державне управління. Саме тому UASAT — це водночас miltech-інфраструктура, промисловий проєкт і ставка на нову нішу українського оборонно-космічного бізнесу.
Не ще один Starlink, а спеціальний зв’язок для війни
Стратегічна мета проєкту — створення стабільного, надійного й захищеного зв’язку, контрольованого в Україні та незалежного від політики, ідеології чи бізнес-стратегії іноземних власників мереж. У цьому — головна відмінність від цивільного супутникового інтернету, навіть якщо йдеться про сильні глобальні продукти.
UASAT-Leo, за логікою проєкту, створюють насамперед для державних завдань. У найближчі п’ять років цільова аудиторія — уряд, спецслужби, військові, ДСНС, розмінування, пожежогасіння, критична інфраструктура. Ідеться про зв’язок для координації, керування, урядових каналів і польових операцій, де від комунікації прямо залежить безпека людей і керованість системи.
У цій концепції Starlink не заперечується, а радше виноситься в іншу категорію: це якісний побутовий зв’язок. Натомість UASAT позиціонують як рішення спеціального призначення, адаптоване до середовища, де є спуфінг, РЕБ, погодні ризики та інші військові обмеження. Окремо наголошується і на вже профінансованому резервному геостаціонарному сегменті, який контролюється в Україні, може бути офіційно оформлений для використання всередині країни і розглядається як резерв для критичної інфраструктури, уряду та військових. Ці самі вимоги, за задумом, роблять систему придатною і для екстреної медицини, коли зв’язок у русі потрібен для передавання даних про стан пацієнта ще до прибуття машини.
План розгортання: від одного супутника до мережі з глобальним покриттям
Перший крок — тестовий супутник, заявку на який Україна подала до Міжнародного союзу електрозв’язку в грудні. За словами спікера, публікацію очікували пізніше, оскільки розгляд таких заявок може тривати до пів року, однак уже в лютому було отримано позитивну публікацію. Запуск цього апарата заплановано на жовтень 2026 року, на місії SpaceX Transporter-18.
Завдання першого супутника — не комерційна експлуатація, а відпрацювання технологій. Команда має отримати сигнал, протестувати наземне обладнання, перевірити роботу з терміналами, навчити новий Центр керування польотами та підготувати молодих фахівців до підтримки супутника, штатних і критичних режимів. Фактично йдеться про тренувальну фазу перед розгортанням сузір’я.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Далі графік значно агресивніший. На 2027 рік заявлено 120 супутників, а в наступні роки — щороку ще по 100–115 запусків із можливістю збільшення. Базова конфігурація, яка, за оцінкою компанії, дозволить отримати максимальну концентрацію й глобальне покриття, — близько 300 супутників. Термін життя одного апарата оцінюється в 5–7 років, тому мережа одразу проєктується як система з регулярним оновленням орбітального угруповання.
Важливо, що покриття такої мережі не може обмежуватися лише Україною. Низькоорбітальна модель означає глобальне покриття в межах параметрів орбіти, а доступ на території інших країн залежатиме від дозволів на використання частот і побудови наземної інфраструктури.
Економіка проєкту: не «сотні мільярдів», а інфраструктура в межах до $1 млрд
У компанії прямо визнають, що це великий проєкт, але заперечують уявлення про його «космічну» дорожнечу. За його оцінкою, поточна вартість проєкту — в межах до $1 млрд, хоча вона може змінюватися залежно від дефіциту компонентів, потреби нарощувати окремі сегменти або збільшувати кількість супутників.
Орієнтир за собівартістю виглядає так: один супутник нині коштує приблизно $1–2 млн, у попередній оцінці також звучала цифра $1,5 млн за апарат. Наземна станція — до $100 млн. Критично важливо, що команда не закладає в бюджет західну модель витрат на персонал, де великі програми обслуговують дорогі кадри із зарплатами на рівні $200–250 тис. на рік. Натомість ідеться про навчання власних фахівців із ринковими для України, але конкурентними для галузі зарплатами на рівні $5–10 тис. на місяць для потрібних спеціалістів.
Фінансування формується з приватних інвестицій самого засновника, великих приватних партнерів і майбутнього співфінансування з боку Єврокомісії. За словами CEO Stetman, серія зустрічей із європейською стороною відбулася ще торік, а нині, після виконання необхідних умов, Єврокомісія готова співфінансувати проєкт. Водночас у команді підкреслюють і високу підтримку з боку української держави та наявність процедурних рішень на користь цієї програми.
Бізнес-модель також відрізняється від B2C-підходу Starlink. В Україні UASAT не планує заробляти, а прагне вийти на мінімальну прибутковість, достатню для сталості, безпеки та підтримки мережі. Орієнтовний щомісячний тариф названо в діапазоні $200–400 без помегабайтної тарифікації. Сам термінал, за задумом, коштуватиме кілька тисяч доларів: дорожче за Starlink, але дешевше за OneWeb, де, за наведеними оцінками, термінал обходиться у $10–15 тис., а щомісячна плата — від $500 до $8–12 тис. і більше, із середнім рівнем близько $3–4 тис.
Виробництво, термінали і ставка на інтеграцію в зброю
Супутники для початкового етапу вироблятиме данський партнер Space Inventor. Сторони створюють спільне підприємство з виробництва супутників у Данії та Україні. На старті апарати виготовлятимуть у Данії й одразу відправлятимуть на стартові майданчики. Коли дозволить безпекова ситуація, в Україні мають розпочати викруткове складання, а згодом — повноцінне виробництво повного циклу, за винятком тих компонентів, які поки не локалізовані.
Потужність данського виробництва, за оцінкою компанії, може сягати 300 супутників на рік за певних умов, а поточне завдання на 120 апаратів не виглядає для нього проблемним. Це важливо, оскільки серійність прямо впливає на собівартість і темп розгортання.
Окрема ставка — на термінали для рухомих платформ. UASAT із самого початку орієнтується не на стаціонарну, а на мобільну архітектуру SOTM. Компанія говорить про використання на автомобілях, безпілотниках та інших рухомих носіях. Озвучені параметри найменшого перспективного термінала — 12×18 см і близько 450 г сухої ваги. Базовий «мінімальний» термінал — приблизно 20+ на 30+ см і ближче до 1 кг. Такі форм-фактори прямо відкривають шлях до інтеграції у наземні, надводні та повітряні платформи.
Саме тут проєкт бачить один із найсильніших комерційних і оборонних аргументів. Виробники БПЛА, морських дронів та інших систем уже запитують хоча б форм-фактор, вимоги до живлення, підключення і протоколів, щоб закладати сумісність у свої вироби. Логіка проста: той, хто швидше інтегрує готовий захищений зв’язок у серійний продукт, отримає перевагу в швидкості виходу на ринок і в шансах на військове прийняття.
Чим Україна хоче виграти: стійкість до РЕБ, темп і європейський попит
UASAT будується як продукт, «народжений у війні», і саме цим пояснюється акцент на стійкості до спуфінгу та РЕБ. Компанія стверджує, що не спирається на GPS як базову опору для роботи терміналів, а самі супутники матимуть адаптивне керування променями, здатне відсікати локальну зону тиску без зупинки роботи всієї системи. Ідея в тому, що низькоорбітальну мережу значно важче придушити, ніж геостаціонарний супутник, оскільки противнику довелося б працювати одночасно проти рою апаратів і підводити велику кількість засобів РЕБ ближче до цілі.
За заявленими параметрами затримка має становити близько 50 мс, тобто бути співставною зі звичайним домашнім провайдером. Швидкість залежатиме від типу термінала і конфігурації мережі: орієнтовно 5–15 Мбіт/с uplink і близько 100 Мбіт/с downlink. Це свідомий компроміс: компанія готова «шейпити» швидкість, щоб ресурсу вистачало на ширше покриття й більшу кількість користувачів. Планова місткість мережі для України — понад 100 тис. абонентських терміналів, що, за задумом, достатньо для державних і безпекових потреб.
Ключова бізнес-інтрига — не внутрішній ринок, а Європа. У проєкті прямо говорять, що прагнуть випередити інші державні ініціативи за часом: якщо стандартний цикл запуску таких систем у світі займає 5–7 років, то UASAT хоче пройти цей шлях приблизно за два роки чистого циклу. Вже зараз, за словами Стеценка, є неофіційні запити з Німеччини та Британії, а майбутня модель передбачає, що партнери зможуть отримати не просто доступ до послуги, а механізми керування приватним сегментом мережі, аж до власного виробництва терміналів.
Чому це більше, ніж телеком-проєкт
UASAT не створюють як дешевий супутниковий інтернет для масового користувача. Це спроба побудувати військово-державну систему зв’язку, яку можна розгортати швидко, частково локалізувати в Україні, інтегрувати в озброєння і згодом масштабувати в європейську модель колективної безпеки.
У цій конструкції найважливіші не навіть 300 супутників як такі, а те, що довкола них може з’явитися: наземна інфраструктура, виробництво, інженерні команди, новий кадровий ринок, нова точка входу для студентів і стартапів у космічний сегмент і приклад того, як війна примушує країну створювати технології, на які в мирний час вона роками не наважувалася. Якщо цей темп збережеться, UASAT може стати не просто альтернативним каналом зв’язку для України, а однією з найцікавіших miltech-платформ, що виросли з українського бойового досвіду у повноцінний інфраструктурний бізнес.