Війна інфраструктур: як «Лава» готується до фронту роботів
Війна змінюється не тоді, коли з’являється нова зброя, а тоді, коли перебудовується інфраструктура. На початку повномасштабного вторгнення 38–40 кілометрів від лінії бойового зіткнення сприймалися як відносно безпечна глибина. Сьогодні навіть 100 км не гарантують захищеності. Дрони літають далі, наземні роботи їдуть глибше, логістика працює в «kill zone» — зоні гарантованого ураження.
Саме цю зміну описує старший лейтенант Володимир Мірчук — командир полку безпілотних систем «Лава» другого корпусу НГУ «Хартія» — в інтерв’ю на YouTube-каналі Армія TV. Його досвід — від стрільця тероборони до командира підрозділу роботизованих систем — дозволяє побачити не просто еволюцію техніки, а появу нової моделі війни.
«Лава»: формування під нову логіку фронту
Полк «Лава» — один із елементів цієї трансформації. Підрозділ молодий, як і сам корпус «Хартія», але його завдання вже не експериментальне. Йдеться про системне впровадження безпілотних і роботизованих рішень.
Кістяк формують військові з бойовим досвідом. Повністю «з нуля» боєздатну структуру створити неможливо — потрібні люди, які вже працювали під вогнем. Командування дало можливість відібрати таких фахівців. Частина з них — морпіхи, з якими Мірчук воював раніше.
Вихід на заплановану потужність — орієнтовно до літа наступного року. Йдеться не лише про кількість екіпажів, а про здатність працювати як єдина система.
Від підприємця до командира роботизованого полку
До 2022 року Мірчук займався деревообробним бізнесом. Після перших ракет — черги до військкомату, служба в теробороні 102-ї бригади в Івано-Франківську, згодом 81-ша бригада ДШВ, потім 38-ма бригада морської піхоти.
У теробороні він починав стрільцем. Перші дрони — Anafi, Autel Max Pro, згодом Mavic. Втрата першого апарата сприймалася болісно. Але саме тоді з’явилося розуміння: дрон — це не допоміжний інструмент, а майбутня основа бойової роботи.
У 38-й бригаді Мірчук командував взводом БПЛА розвідувальної роти. Починали з восьми людей. Із Кринок виходили майже шістдесятьма. До «Мавіків» додали FPV і бомбери. Перші танкові й механізовані штурми на лівому березі відбивали саме FPV. Без них утримання плацдарму було б неможливим.
Кринки: коли логістика стає питанням виживання
У Кринках головною проблемою стала не розвідка, а забезпечення. Логістика через водну перешкоду вимагала постійної адаптації. Воду, їжу, боєприпаси доставляли великими бомберами, малими дронами, скидали «мавіками». Пакування перетворилося на окрему технологію.
Саме там стало очевидно: якщо логістика зупиняється, зупиняється і фронт.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Крах класичного підвозу
На початковому етапі служби в морській піхоті підвіз на передові позиції здійснювався переважно броньованими машинами. Згодом, після системних ударів ворога по маршрутах забезпечення, підрозділ втрачав по 5–6 машин щоночі. Йшлося не про випадкові ураження, а про цілеспрямоване знищення логістики.
Машини закінчилися. Разом із ними — можливість працювати за старою схемою. Півтора місяця забезпечення фактично трималося на плечах військових.
У цей момент наземні роботизовані комплекси перестали бути експериментом і стали необхідністю.
НРК як інфраструктура війни
Мірчук прогнозує, що до 80% фронтової логістики може перейти на НРК, а евакуація — на 60–70%. Це означає не часткову заміну вантажівок, а перебудову всієї системи забезпечення — від підвозу боєприпасів до вивезення поранених.
Типова платформа — чотириколісний НРК із навантаженням близько 200 кг і радіусом 40–50 км. Типова місія може сягати 40 км загального пробігу. За швидкості 6–8 км/год це близько п’яти годин роботи під ризиком ураження.
Найпоширеніший формат — саме колісна платформа: вона дешевша та простіша в обслуговуванні. Підрив гусениці часто означає повну втрату машини, тоді як пробиті колеса іноді дозволяють дотягнути до укриття та евакуювати комплекс.
Середній ресурс машини — 10–15 місій. НРК — витратний ресурс, який працює в зоні мінування, під ударами FPV і артилерії. Вирішальною стає не якість окремої машини, а здатність масштабувати парк і швидко компенсувати втрати.
Логіку застосування доводиться зонувати: 0–10 км від переднього краю — максимальний ризик FPV і мін. Далі — інші загрози, але довші маршрути та витрати часу. Умовно безпечна глибина, яка на початку війни вимірювалася десятками кілометрів, сьогодні розмилася: навіть 100 км не гарантують захищеності. Це означає, що логістика, управління й склади постійно перебувають у зоні потенційного ураження.
Таким чином, НРК змінюють саму архітектуру забезпечення. Якщо раніше кожен рейс означав прямий ризик для водія, то тепер ризик переноситься на техніку. Людський ресурс зберігається — техніка витрачається.
Економіка доставки
За оцінками, озвученими під час служби на Новопавлівському напрямку, доставка 1 кг вантажу повітрям обходилася приблизно у 100 грн. Той самий кілограм, доставлений НРК, — орієнтовно 20 грн.
Повітря дає швидкість і доступ до складних ділянок. Земля — масштаб і економію. П’ятикратна різниця вартості означає, що роботизована логістика — не лише про безпеку, а й про ефективність.
У 35-й бригаді логістику перевели в цифровий формат через Google-форму. Підрозділи подавали заявки, уточнювали пакування та координати. 39% місій виконували для власних потреб, 61% — для всієї бригади й сусідніх частин. Логістика перетворилася на сервіс із вимірюваною статистикою.
Війна роботів: НРК проти FPV
У так званій «kill zone» дедалі частіше відбувається бій роботів із роботами. Основний засіб ураження наземних платформ — FPV-дрони.
Проблема НРК — затримка відео 0,8–4 секунди. При швидкості 6–8 км/год це робить платформу вразливою. Подвоєння швидкості теоретично зменшує ймовірність ураження приблизно вдвічі, але створює інші технічні виклики.
Штучний інтелект тут — інструмент виживання. AI-асистенти можуть утримувати курс, запобігати виїзду в посадку чи вирву, працювати як cruise-control. Наступний етап — алгоритми маневрування проти FPV: автоматичні зміни траєкторії, прискорення, використання камер огляду.
R&D і нова військова економіка
Комунікація з виробниками стала системнішою. Підрозділи передають дані про ресурс машин, типові втрати, проблеми зв’язку.
R&D-підрозділ — це лабораторія з освітленням і витяжками для пайки. Потрібні айтішники, електрики, радіоелектрики, Python-розробники.
Мірчук переніс у військо бізнес-підхід: дашборди, аналіз плану й факту, відстеження динаміки екіпажів. AI-агенти можуть автоматично структурувати доповіді та формувати аналітику.
Чи замінять роботи піхоту — і що це означає для війни
На думку Мірчука, наступна війна буде війною роботів. Але це не означає зникнення людини. Її цінність зростає — як оператора, аналітика, інженера, організатора системи. Роботи відсувають лінію фізичного ризику, проте збільшують вимоги до компетенції, координації та масштабування.
Якщо 80% логістики та 60–70% евакуації потенційно можуть перейти на НРК, це означає зміну не окремого тактичного епізоду, а архітектури війни. Фронт стає мережею автономних і напівавтономних вузлів, де вирішальними є швидкість передачі даних, стабільність зв’язку, наявність резервних платформ і здатність оперативно відновлювати втрати.
У цій логіці протистояння вже не зводиться до «кращої зброї». Воно переходить у площину індустріальної витривалості та організаційної спроможності. Російський «Рубікон» демонструє централізацію та концентрацію ресурсів. Українська відповідь — гнучкість, швидке впровадження рішень і адаптація на рівні підрозділів. Обидві сторони фактично тестують моделі управління роботизованою війною.
Зникнення «глибокого тилу» — ще один стратегічний наслідок. Коли навіть 100 км не гарантують безпеки, логістика, склади, управління та виробництво опиняються в зоні постійного ризику. Це підштовхує до розосередження, цифровізації та автоматизації процесів. Саме тому дашборди, AI-агенти й лабораторії R&D стають таким самим елементом оборони, як і FPV на передовій.
Роботизація, про яку говорить Мірчук, — не тимчасова фаза й не мода воєнного часу. Вона формує нову норму, де результат визначається не лише хоробрістю на передовій, а здатністю вибудувати стійку, масштабовану систему. У цій системі перемагає той, хто швидше навчається, швидше оновлює парк техніки й швидше перетворює окремі технологічні рішення на цілісну інфраструктуру фронту.