Український ОПК: $55 млрд потенціалу і проблема масштабування

Повномасштабна війна створила нову оборонну модель України. У відео YouTube-каналу «Ціна держави» детально розкрито, як країна за чотири роки пройшла шлях від фрагментованого ринку до одного з найдинамічніших defense tech секторів Європи.

Станом на 2026 рік в українському ОПК працюють близько 1100 підприємств і понад 2300 стартапів та R&D-команд. До 400 000 людей залучені до оборонної індустрії. Потенційна виробнича спроможність галузі зросла з $1 млрд у 2022 році до приблизно $55 млрд у 2026-му.

Ключовим драйвером стали українські FPV-дрони. У 2025 році в Україні виробили 4,5 млн безпілотників. На 2026 рік РНБО оцінює річну спроможність FPV-сегмента у понад 8 млн одиниць. Кількість компаній-виробників перевищила 160.

У 2024 році українські дрони становили 96,2% усіх БПЛА, переданих силам оборони. За перше півріччя 2025 року Агенція оборонних закупівель поставила понад 1 млн FPV і законтрактувала більше 2 млн.

Дрони стали асиметричною відповіддю на дефіцит артилерійських боєприпасів. Їхня перевага — у співвідношенні вартості й результату.

Дрони-перехоплювачі та Deep Strike: ставка на cost effectiveness

Якщо перший етап дронової революції був про масовість FPV, то другий — про спеціалізацію та економіку війни. У 2025 році в Україні виробили 100 000 дронів-перехоплювачів. Понад 20 компаній працюють у цьому сегменті, а бойова успішність місій перевищує 60%.

Йдеться не лише про кількість, а про зміну моделі протидії повітряним загрозам. Перехоплювачі дозволяють знищувати Shahed та інші ударні БПЛА без витрачання дорогих ракет ППО. Для порівняння: один американський перехоплювач Merops коштує близько $15 000, а при масштабуванні його ціна може знизитися до менш ніж $10 000. Вартість Shahed оцінюється у $30 000–50 000, що створює вигідніше економічне співвідношення для системи перехоплення.

Окремий напрям — швидкісні дрони-перехоплювачі, які вже пройшли кодифікацію та мають підтверджені випадки знищення ворожих цілей. Наступний технологічний рубіж — автономність та інтеграція штучного інтелекту: аналіз даних із камер і сенсорів, корекція маршруту, продовження місії навіть після втрати зв’язку з оператором.

Deep Strike-дрони формують інший вимір cost effectiveness. Їхня вартість — приблизно $120 000–150 000 за одиницю, що у рази дешевше за крилаті ракети типу Storm Shadow. Вони дозволяють завдавати ударів на тисячі кілометрів за значно нижчу ціну операції. У цій логіці масовість і повторюваність стають не менш важливими за потужність боєзаряду.

Паралельно розвивається наземна роботизація. У 2025 році війську поставили понад 15 000 наземних роботизованих систем. Загалом через цифровий контур до кінця року передали понад 175 000 одиниць техніки на 7,7 млрд грн для 186 бригад. Таким чином, безпілотні та роботизовані рішення поступово стають окремим технологічним шаром сучасної війни.

Держава і приватний ВПК: нова модель взаємодії

Технологічний ривок був би неможливим без зміни ролі держави. У 2025 році частка українських виробників у закупівлях летальної номенклатури Міноборони зросла до 82% проти 46% раніше. Обсяг закупівель у вітчизняних компаній сягнув майже 430 млрд грн.

Підписуйтеся на наші соцмережі

Укроборонпром після трансформації в акціонерне товариство у 2023 році виробив у 2025 році продукції більш ніж на 180 млрд грн — проти 122 млрд у 2024-му. Державний сегмент зберігає ключові позиції у важких напрямах — машинобудуванні, ремонті, бронетехніці. Саме ця частина формує основу того, що традиційно називають військово-промисловий комплекс держави.

Водночас галузь залишається недозавантаженою. У 2025 році ОПК був недозавантажений щонайменше на 40%. Потенційна спроможність суттєво перевищує фактично профінансований випуск, що створює ризики для масштабування виробництва. На цьому наголошують і представники Української ради зброярів, які вказують на розрив між технологічною готовністю підприємств і бюджетними можливостями держави.

Щоб скоротити розрив між фронтом і виробником, держава запустила цифрові інструменти. Brave1 став координатором між винахідниками, ЗСУ та інвесторами. DOT-Chain Defense забезпечує постачання відповідно до конкретно заявлених потреб підрозділів.

Пілот DOT-Chain стартував у липні 2025 року з 12 учасників. Уже до грудня доступ отримали 186 бойових бригад. За перші чотири місяці поставлено техніки на 6,15 млрд грн — майже 144 000 одиниць від 90 компаній. Середній час постачання скоротився до 10 днів.

Окремий інструмент — система «єБали». Підрозділи отримують бали за підтверджені бойові результати та можуть обмінювати їх на дрони, РЕБ або комплектуючі через Brave1 Market. Станом на 2026 рік обсяг замовлень через цю систему сягнув близько 14 млрд грн. Це спроба поєднати гнучкість ринку з оперативністю бойових потреб, що поступово змінює логіку взаємодії держави й приватного сектору.

Міжнародна кооперація: Rheinmetall, Thales, Kongsberg

Паралельно формується мережа міжнародних партнерств, у яких Україна виступає не лише отримувачем допомоги, а й виробничим партнером. У 2024 році стартувала співпраця з Rheinmetall. У 2025 році вона охоплювала бронетехніку, боєприпаси та ППО. Створено спільне підприємство Rheinmetall Ukraine Defense Industry із розподілом 51% на 49%.

У лютому 2025 року підписано угоду з французькою Thales щодо створення спільного підприємства. Із норвезькою Kongsberg укладено домовленості про інтеграцію українських систем короткої та середньої дальності до інфраструктури NASAMS. Польська група також долучена до напрямів ППО, боєприпасів, бронетехніки та артилерії.

Українська приватна компанія уклала угоду з Czechoslovak Group про виробництво 155-мм снарядів із планом близько 100 000 у 2025 році та щонайменше 300 000 у 2026-му.

У 2025 році український ОПК отримав понад $6 млрд іноземного фінансування. Окремо — $1,8 млрд у межах данської моделі та понад $4,3 млрд через прямі закупівлі держав-партнерів. Модель поступово змінюється: від екстрених поставок до спільного виробництва та локалізації технологій.

Чому експорт української зброї фактично заблокований

Зростання виробничої спроможності неминуче виводить галузь до питання експорту. У 2026 році міжвідомча комісія при РНБО розглянула понад 200 заявок виробників. За винятком тимчасового вивезення продукції на виставки чи демонстрації, по інших заявках фактично було відмовлено.

Процедура експортного погодження багаторівнева. Компанія має отримати спеціальні повноваження або працювати через спецекспортера, після чого пакет документів проходить через Державну службу експортного контролю та міжвідомчу комісію. До складу комісії входять представники різних органів і силових структур. Рішення є закритими, а виробники зазвичай не отримують детального пояснення причин відмови.

Представники профільних асоціацій та Технологічних сил України вказують, що відсутність прогнозованих строків і публічних критеріїв перетворює експортні процедури на «чорну скриньку» для бізнесу. Навіть у найкращому випадку оформлення дозволів може тривати близько півроку.

Експеримент із цифровою подачею заявок показав ефективність, однак після його завершення процес знову повернувся до паперових процедур, що збільшило строки розгляду. У результаті виникає парадокс: іноземний попит на рішення, які вже продемонстрували ефективність на фронті, зростає, але регуляторні механізми стримують вихід продукції на зовнішні ринки.

Світовий ринок озброєнь висококонцентрований: п’ять найбільших експортерів контролюють близько 70% ринку. США мають 42% світового експорту, Франція — майже 10%, ФРН — близько 6%, Італія — 5%. Для того щоб оборонна промисловість України зайняла частину цього ринку, необхідні не лише технології, а й передбачувані інституційні правила.

Ключові бар’єри, які стримують вихід на зовнішні ринки:

Світові оборонні витрати у 2025 році сягнули $2,88 трлн, і питання полягає в тому, чи зможе Україна зайняти свою частку цього ринку за умов прозорих та прогнозованих правил.

Майбутнє українського defense tech

Український ОПК вийшов із фази виживання і входить у фазу вибору моделі. Воєнна адаптивність довела свою ефективність: розподілена мережа виробників, швидкий зворотний зв’язок із фронтом, конкуренція рішень і цифрові інструменти закупівель. Наступний етап — інституціоналізація цього досвіду.

Перед сектором стоїть стратегічна розвилка. Перша опція — залишитися воєнною екосистемою швидких рішень, залежною від ситуативного фінансування і ручного погодження. Друга — перейти до формату серійної оборонної індустрії з довгими контрактами, стандартизованими вимогами, передбачуваними правилами експорту та інтеграцією у виробничі ланцюги партнерів.

$55 млрд потенційної спроможності — це не гарантія сили, а індикатор масштабу відповідальності. Без синхронізації державного попиту, бюджетного планування і експортної політики цей потенціал залишатиметься частково нереалізованим. В умовах, коли світові оборонні витрати у 2025 році досягли $2,88 трлн, конкуренція відбуватиметься не за інноваційність як таку, а за здатність стабільно постачати серійний продукт у визначені строки.

Україна вже сформувала те, чого не мають багато країн, — бойово перевірену технологічну екосистему. Але глобальний ринок вимагає іншого рівня дисципліни: контрактної передбачуваності, сертифікації, сервісної підтримки, фінансової прозорості та чітких експортних правил.

Стратегічне питання полягає не в тому, чи зможе український defense tech створювати інновації. Він це продемонстрував. Питання в тому, чи стане держава архітектором довгострокової моделі, у якій воєнний прорив перетвориться на системну промислову силу — або ж цей шанс буде втрачено через інституційну інерцію.