«На ринку miltech уже з’являється конкуренція – розробників більше, ніж бюджету», — виробник НРК
На війні не завжди перемагає найтехнологічніше рішення. Іноді десять тисяч достатньо ефективних пристроїв важать більше, ніж сотня майже бездоганних. Український miltech переходить від гонитви за розробками до конкуренції за державні контракти, де вирішують не лише технології, а й ціна, масштаб виробництва та здатність відповідати вимогам. Про те, як працює ця система, SPEKA розповів виробник НРК, засновник CODE 22 Тарас Шевченко.
Публікуємо другу частину розмови. У першій частині інтерв`ю SPEKA розвідала як CODE 22 створює НРК.
Державні закупівлі та потреби фронту: чому вимоги відрізняються
Ви співпрацюєте з військовими від перших днів війни й знаєте все зсередини. Як сьогодні формуються замовлення від ЗСУ?
Є державні норми закупівель. Є департамент, який визначає потребу, її якісні та кількісні параметри. Тобто держава, умовно кажучи, заявляє: ми готові купувати пристрої з такими характеристиками за такою ціною. Ці норми, залежно від категорії продукції, оновлюють раз на рік або раз на два роки, і на них варто орієнтуватися.
Зі свого боку ми постійно підтримуємо тісний контакт із бригадами, з якими працюємо, зокрема щодо тактики застосування наших виробів. Кожну втрату нашого пристрою, кожен випадок сервісного обслуговування – гарантійного чи негарантійного – ми аналізуємо. Водночас перевіряємо отримані висновки з огляду на зміни потреб і норм закупівель.
Іноді бригади просять про речі, які виходять за межі чинних норм. Загалом ми бачимо, що вимоги державних закупівель часто жорсткіші, ніж побажання бригад. Якщо говоримо про закупівлі через Агенцію оборонних закупівель (АОЗ), то там зазвичай вимагають вищої якості, ніж тієї, на яку орієнтуються бригади, коли купують безпосередньо.
Бригадам потрібно отримати все тут і зараз. Для них важливі ціна, обсяг, терміни постачання тощо. АОЗ більше зосереджена на якості та чіткому дотриманні встановлених норм і процедур закупівель.
Як змінюється український miltech
Що сьогодні більш затребуване: замовлення безпосередньо від бригад чи через державну систему? Чи їх приблизно однакова кількість?
Є три основні механізми закупівель.
Насамперед – АОЗ, тобто закупівлі держави. Це річні контракти, до яких дуже складно потрапити: процедура передбачає кілька послідовних етапів.
Спочатку потрібно пройти кодифікацію, потім – порівняльні випробування серед уже кодифікованих виробів.
Після цього приїжджає Територіальне управління державного гарантування якості Міністерства оборони. Воно перевіряє виробничі спроможності підприємства: оцінює кількість інженерів, працівників із вищою освітою та відповідними кваліфікаційними розрядами, оглядає саме виробництво. Наприклад, компанія заявляє, що здатна виробляти тисячу пристроїв, а перевірка показує, що об’єктивно вона не зможе виготовити більше ніж сто. Тоді визначають реальні виробничі спроможності підприємства.
Залежно від результатів такої перевірки виробнику виділяють певний обсяг замовлення. Це довгий і бюрократично складний процес, але він забезпечує контракт на цілий рік.
Так, це дає стабільність. Проте до таких контрактів потрапляють одиниці. Більшість виробників на цьому ринку не проходять відбір: хтось не відповідає вимогам до якості, хтось не підтверджує заявлених виробничих спроможностей, а хтось просто не вміє працювати з документацією.
Дехто вважає кодифікацію непрозорим процесом, пов’язаним із величезним обсягом паперової роботи. До того ж на цьому ринку багато компаній, які або створені колишніми військовими, або залучають ветеранів як експертів та консультантів. Вони звикли перевіряти виріб на практиці: як він працює, яким чином цей виріб можна застосовувати найефективніше. А тут усе це треба описати відповідними документами згідно вимог законодавства. Для багатьох це виглядає дико.
На мою думку, держава не може дозволити собі купувати кустарні вироби. У 2026 році ми вже маємо розвинену оборонну промисловість, яка є однією з найпередовіших у світі. Жодна інша країна не має такої кількості приватних виробників, як Україна.
В інших країнах ринок здебільшого монополізований. В Україні так було ще донедавна. Але через потребу швидко виробляти якісну продукцію почали активно розвиватися приватні компанії. Зараз ми вийшли на певний рівень обсягів виробництва, якості продукції та кількості виробників. Знову з’являється конкуренція – виробників уже більше, ніж бюджетних ресурсів для їхнього фінансування.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Відповідно, поступово починається відбір: частина компаній відсіюється, а найкращі залишаються. На жаль, не всі розробники, які створюють хороші продукти, потрапляють до державних контрактів. Одна з причин — висока вартість виробу.
Бувають інші розробки, які під час випробувань або в бойових умовах демонструють дещо нижчу ефективність, але коштують утричі дешевше й швидше запускаються у виробництво. Одних можна виготовити сто штук, інших – десять тисяч завдяки повторюваності конструкції.
Тому перевагу часто надають масовішим і дешевшим рішенням. Війна потребує великих обсягів. Кілька пристроїв, які працюють бездоганно, можуть виявитися менш корисними, ніж значно більша кількість пристроїв, які просто достатньо добре виконують свою функцію. Не обов’язково вражають результатами, але справляються із завданням.
Існує чимало класних розробок, які не доходять до масового виробництва. У нас також не всі створені продукти пішли в роботу: значну частину не прийняли. Вони не потрапили до державних закупівель, бо хтось зробив краще. Ми це визнаємо, і жодних питань тут не виникає.
Конкуренція в цьому сегменті постійно зростає. І це позитивний процес.
Хто і як купує оборонні технології: державні контракти, прямі закупівлі та єБали
Розкажіть, як працює система державних закупівель. Звідки надходить замовлення, коли його формують військові підрозділи?
По суті, є три основні канали.
1. Перший – Агенція оборонних закупівель, тобто структура, яка від імені держави здійснює закупівлі.
2. Другий – прямі закупівлі, коли військова частина укладає договір безпосередньо з виробником.
3. Третій – так звані єБали, тобто платформа Brave1.
Є також закупівлі, які можуть фінансувати громади або міські ради. Але це невеликий сегмент ринку. Зараз він дуже жорстко врегульований: Кабмін заборонив купувати таку продукцію безпосередньо. Наскільки я розумію, раніше тут було надто багато зловживань.
За законом субвенції мають надходити на рахунок бригади, а вже вона самостійно здійснює закупівлі.
Якщо порівнювати державні замовлення та закупівлі бригад, від кого надходить більше замовлень?
Звичайно, більше замовлень надходить у межах державних контрактів. Але тут важливо розуміти, що ситуація не завжди лінійна.
Якщо йдеться про державний контракт, то, потрапивши до нього, ти вже довів, що виробляєш якісний і надійний виріб, який пройшов усі випробування та перевірки. Окремі бригади не можуть конкурувати з державним замовленням за масштабами. Їхні бюджети не можна порівняти з обсягами державних закупівель.
Не працює так, що ти можеш просто продавати один і той самий дрон двомстам бригадам, які воюють. Це значно складніша система.
Від бойової місії до модернізації: як CODE 22 удосконалює дрони
Якщо бригади формують власні замовлення й розуміють, що потрібна модернізація, вони звертаються до вас?
Так. Наприклад, із 225-м полком ми вже пройшли кілька етапів випробувань в бойових умовах. Зараз, здається, відбулася вже четверта бойова місія. По суті, нам це потрібно, щоб накопичити масив даних про роботу пристрою саме в їхніх умовах.
Раніше наші дрони їздили на бойові місії з підрозділом Kraken, працювали з 92-ю та 93-ю бригадами, а також зі спецпідрозділом «Дозор». Після кожної такої місії ми проводимо after mission control — робимо «розбір польотів». Наші спеціалісти разом із операторами, які виконували місію, простежують весь маршрут пристрою, розбирають що пішло не за планом та шукають можливі варіанти вирішення проблем.
Тобто ваш представник перебуває безпосередньо на місці виконання завдання?
Звісно ні. Це ж зона ведення бойових дій. Але після місії ми забираємо дрон, який подолав у бойових умовах 60–70 кілометрів, привозимо його до цеху й повністю розбираємо. Перевіряємо силові вузли та інші компоненти, які можуть потребувати доопрацювання, оцінюємо втому металу, вносимо зміни й удосконалюємо конструкцію.
З кожною наступною бойовою місією таких доопрацювань стає дедалі менше.
Це і є та частина роботи, яку ми виконуємо спеціально, щоб зробити продукт кращим. Безумовно, ми прислухаємося до операторів. Наприклад, вони можуть сказати: «Було б добре, якби ми могли відстежувати температуру двигунів, щоб не допустити перегрів». Тоді ми встановлюємо датчики температури з виводом телеметрії на пульт керування.
Але ми пішли далі — розробили можливість примусово вимикати окремий двигун. Якщо бачимо, що він перегрівся, можемо його відключити й рухатися далі. Адже іноді достатньо зупинитися, дати двигуну охолонути й продовжити рух.
На фронті не можна просто стояти на місці, адже нерухома ціль вразливіша, ніж та, що рухається. Тому ми постійно вдосконалюємо пристрій на основі досвіду бойових місій, взаємодії з бригадами та отриманого зворотного зв’язку.
Кожен випадок, коли виріб повертається до сервісного центру через механічне чи інше пошкодження, ми аналізуємо. Якщо виявляємо систематичну проблему -- невідкладно її усуваємо.
Коли технології стикаються з фізикою: що неможливо реалізувати
Чи є сьогодні завдання, реалізувати які дуже складно або взагалі неможливо?
Останнім часом до нас звертається багато людей із пропозиціями на кшталт: «Зробіть турбореактивний перехоплювач», «реактивний “Шахед”» або щось на зразок «Бандеролі». У кожного є власне уявлення про те, яким має бути такий перехоплювач. Але іноді ці ідеї суперечать законам фізики, тому реалізувати їх надзвичайно складно.
Річ у тім, що люди, які замовляють принципово нові вироби, особливо коли ще немає навіть чіткого технічного завдання, не обов’язково є фізиками, а тим більше авіаконструкторами.
Водночас іноді замовлення стосуються наземних роботизованих комплексів – НРК. У цій сфері уже є профільні фахівці, яких залучили безпосередньо з бойових підрозділів. Вони розуміють специфіку й говорять із нами однією мовою.
Але коли виникає абсолютно нова ніша, фахівців у ній ще немає.
Я точно не вважаю, що в нас усе погано. Просто люди бувають різними. Іноді трапляються недостатньо компетентні фахівці, які добре працюють із документами, але погано розуміють фізичні принципи роботи виробу. Тоді ми намагаємося пояснити й довести, що з погляду фізики реалізувати запропоноване рішення неможливо.
Поки що в усіх випадках, коли ми обговорювали такі очевидні обмеження із замовниками, деякі вимоги вдавалося змінити. Тобто саме замовлення коригували відповідно до реальних можливостей.
Але, безумовно, залишаються речі, які виконати неможливо.
Це друга частина інтерв’ю з Тарасом Шевченком. Першу частину читайте тут. Далі буде.