«Розгін. Камера. Обстріл». Історія кінорежисерки, що стала волонтеркою
Робота Іри Середи у мирний час — прикрашати реальність. Вона кінорежисерка. Проте від 24 лютого Іра обрала роль героя другого плану. Саме так вона бачить роботу волонтерів, однією з яких стала з початком війни.
«Розгін. Камера. Екшн». Ці слова востаннє я сказала 23 лютого. Відтоді лишився тільки екшн... Втім, сама ж колись хотіла зняти військову драму… Іра невесело посміхається, вантажачи у свою невелику машину «подаруночки для хлопців», як вона сама це ніжно називає. Ось вже майже чотири місяці Іра — волонтер, що забезпечує військових у найгарячіших точках фронту.
Мало хто, крім, звісно, кіношників, розбирається у різновидах режисерської роботи. Я другий режисер. Це спеціаліст з порядкованої творчості.. Його завдання — щоб на знімальному майданчику все йшло за планом, не вибивалося з графіка. Треба вміти тримати під контролем всі процеси, людей, технічні аспекти. З одного боку, вписати війну в такий майндсет — нереальне завдання, тут не за планом йде все і завжди. З іншого — навички менеджерити творчі процеси, які чи не найважче впорядковувати, дуже допомогли мені все це організувати.
Тепер у мене «нове» життя. Волонтерське. Найскладнішим у перші дні після початку повномасштабного вторгнення було взяти себе в руки, і зрозуміти, чим ти можеш бути корисним. Ось тут я і зрозуміла, наскільки безцінними є мої навички вгамовувати хаос. Бо те, що відбувалося у перші дні, було суцільним хаосом. Хоча ми і жили з війною в голові від 2014 року, проте знати, що за 700 кілометрів від тебе йде війна — це одне, а прокинутися у Києві від ракетних обстрілів — геть інше. Тож я взялася наводити лад на «майданчику».
Я одразу об'єднала мешканців свого ЖК для загальної безпеки. Ми допомагали стареньким з провіантом, готували «бандерівські смузі», облаштовували підвальні приміщення — робили все те, що можуть робити цивільні у такий складний період. Потім, коли наше маленьке об'єднання вже могло функціонувати без мого нагляду, я зрозуміла що потрібно рухатись далі і робити більше.
Російські війська якраз впритул підійшли до столиці, світ ще нічого не знав про жахіття Бучі та Ірпеня, проте вони там вже відбувалися, і найнагальнішою потребою стала евакуація.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Ми з моїм іксиком (так Іра ніжно називає свою машину. — Ред.) трохи повозили людей. А потім, як співає Сашко Положинській у своїй геніальній «Висоті», завдали на плечі вантажі. Тільки у моєму випадку не на плечі, а в багажник, на сидіння. Хоча іноді їх було стільки, що і на плечі теж.
Саме під час старту волонтерських закупок я зрозуміла, яка насправді у мене крута професія і наскільки у нас об'єднана та патріотична кіноспільнота. Ми збирали гроші, купували, розвозили необхідне саме нашою кінотусівкою. А це було геть не бублика з'їсти: у перші дні війни зникло буквально все, не грошей бракувало, а товарів як для цивільних, так і для військових, їх шукали усіма способами. А коли дехто з колег опинився на фронті, стало зрозуміло, що маємо допомагати не тільки на Київщині, але й «на нулі».
Переключившись на допомогу військовим, спочатку припустилася стандартної волонтерської помилки — привозила замовлення на бази, у штаби. Але, дивно, необхідні і термінові вантажі лежали там днями чи навіть тижнями. Військова бюрократична машина досі неповоротка, навіть під час гарячої війни. Саме тому настільки важлива роль волонтерів сьогодні — вони можуть просто купити і привезти без мільйона папірців і процедур.
Власне «швидке таксі на схід» — ось моє основне заняття вже третій місяць. Я закуповую необхідне і передаю з рук у руки. Просто в окоп. Тоді я впевнена, що адресат точно все отримав.
Як воно — регулярно їздити на схід цивільному? Уперше під мінометний обстріл потрапила під Гостомелем, коли везла нашим захисникам їжу та речі. Усе було наче у знімальному павільйоні: розстріляні авто, зруйновані будинки, палаюча церква на в'їзді у місто... А у мене ані броніка, ані розуміння, як вберегтися від цього. Одне чітко розуміла: я маю доїхати до хлопців. Доїхала. Передала. Тепер я була задоволена: хлопці «поїли і у шапках».
А далі була Харківщина, де потрапила під авіаційний обстріл касетними боєприпасами. У порівнянні з цим Гостомель був дитячим садочком. А про поїздки на Донбас навіть згадувати не хочеться. Там суцільні гради, арта, міномети…
Потроху розширювалася не тільки географія допомоги, а й кількість та позиції. Якщо на початку вторгнення йшлося про їжу, каремати, спальники, які були в наявності, і в кращому випадку вдавалось якимось неймовірними зусиллями привезти з Польщі чи Німеччині тепловізор чи бронежилет, то тепер за запитом окремого підрозділу я доставляю на нулі вже десятки одиниць кожної позиції — спорядження спеціального призначення та навіть автомобілі.
Дуже складно останнім часом збирати чергову партію допомоги, бо ресурси у всіх закінчуються, а моя стрічка перетворилася на безкінечне «скиньтеся». Важко пояснити, що все, що я везу бійцям, — це розхідник, який живе у кращому випадку місяць, а може й тижня не протягнути. Це стосується і броніків, і машин. Це війна. Щодня мені здається, що я не справляюсь, не встигаю, що я виснажена, що роблю замало, і опускаються руки. Але ти стискаєш зуби і робиш наступний крок, оголошуєш черговий збір. І люди так само, стиснувши зуби, десь знаходять резерви для закупівлі чергової партії.
А ось що кажуть ті, для кого режисер до війни і волонтер зараз регулярно ганяє на схід:
Чекаю можливості знову сказати «Розгін. Камера. Екшн». Вірю, що ще зніматиму ліричне, веселе, мирне кіно. Але вже після перемоги.
Публікацію підготовлено у межах проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.