Кодифікація в оборонці: як компанії долати лабіринти бюрократії — досвід L7
Коли ми тільки починали розробку своїх симуляторів, ми не думали про кодифікацію. Ми думали про те, як дати ЗСУ те, що їм потрібно, і зробити це швидко та ефективно. Але коли волонтерство переростає у більш масштабну місію, коли виробництво розширюється, рано чи пізно зустрічаєшся з реальністю: твій продукт має бути кодифікований.
Що таке кодифікація і чому вона потрібна
Кодифікація — це процедура, коли твій продукт отримує офіційний код у національній системі постачання. В Україні вона інтегрована з НАТО-кодифікацією (NCS). Це означає, що товар має відповідати вимогам, які є уніфікованими для всіх країн НАТО, а дані про нього вносяться в спільну базу даних. Формально це полегшує закупівлі, бо гарантує стандартизацію й сумісність.
Вона є обов’язковою вимогою, якщо ви хочете, щоб ваш продукт офіційно постачався Міністерству оборони. Формально все звучить чітко, але насправді — все не так просто, як здається.
Як ми проходили кодифікацію
Підписуйтеся на наші соцмережі
Ми йшли цим шляхом довго — півтора року. Це звучить як фантастика, особливо коли паралельно дрони і РЕБ проходили процедуру за 2–3 місяці.
Річ у тім, що ніхто не знав, як кодифікувати програмне забезпечення. До нас були точкові кейси з тренажерами, але повного пакета з ПЗ, симуляційною логікою, підтримкою — не було. Ми стали першопрохідцями.
Що допомогло пройти цей шлях
Коли ми тільки заходили у тему кодифікації, ніхто не міг сказати нам напевно, як правильно це зробити. Безпосередньо від Міноборони ми отримували консультації та загальні роз’яснення, але не покрокову інструкцію — бо навіть у відомстві на той час ще не було практичного досвіду з нашими системами. Не було й готових «дорожніх карт», які можна було б просто взяти й повторити.
Натомість величезну роль зіграли наші власні фахівці. Юристи, стандартизатори, інженери згуртувалися у цьому процесі: вивчали стандарти НАТО, проходили узгодження, переконували профільні органи, що наші продукти взагалі можуть бути кодифіковані як комплексні цифрові рішення. Подекуди консультувались із суміжними виробниками — хто вже мав досвід із залізом або дронами, але їхній кейс був зовсім інший. Врешті ми сформували власний алгоритм, який сьогодні вже навіть можемо передавати партнерам.
І хоч хочеться сказати, що нам допомогли якісь зовнішні інституції чи спеціальні державні програми — цього, на жаль, тоді не було. Фактично ми пройшли цей шлях самі, методом проб і помилок, що коштувало багато часу та ресурсів. Але саме завдяки цьому сьогодні у нас з'явилось розуміння всіх процесів, ми знаємо всі деталі кодифікації та стандартизації для таких рішень — і це тепер наша конкурентна перевага.
Що я раджу іншим miltech-компаніям
Якби ми сьогодні починали цей процес заново, я б порадила передусім виділити окрему людину або команду під кодифікацію. Це не те, що можна робити «по залишковому принципу». Треба дуже чітко розуміти вимоги до технічних умов, мати всі необхідні креслення, опис функціоналу, навіть тестові протоколи.
Ще одна порада — почати комунікацію з профільними підрозділами Міноборони якнайраніше. Щоб узгодити формат документів і уникнути повернень на доопрацювання.
Що має змінитись на рівні держави
Ми не проти бюрократії. Вона в цьому процесі виступає захисним механізмом. Але вона має працювати. Мені здається, системі потрібні кілька простих речей: чіткі й типові шаблони технічних умов для різних типів продукції, щоб компанії не витрачали місяці на погодження формулювань; електронний кабінет чи трекінг-статус заявок, щоб бачити, де документ «завис»; і головне — спеціалісти, які розуміють специфіку продукту і можуть якісно оцінювати його для війська.
Ми вже пройшли цей шлях, і проходитимемо його ще не раз — кожен новий продукт треба кодифікувати окремо. Але я щиро сподіваюся, що наступного разу це буде не півтора року. Бо в умовах війни час — це не просто гроші, це ефективність, а значить і потенційне збереження людського життя.