Знати себе і вірити собі, щоб правдиво пізнавати людей та світ
Можливо немає в світі нічого складнішого — як знати і приймати себе з усіма світлими та темними сторонами, довіряти собі і по-справжньому чути себе.
На сьогодні я знаю, що читати і писати мої фішки, віра в людей, здатність їх бачити і приймати — моя сила, слова — мій дар і мій криптоніт.
Наше призначення пускає корені ще в дитинстві
Не уявляю свій світ без людей і спілкування. Не уявляю свого життя без книг і ще без текстів, які сама пишу. А все почалося ще в початковій школі, коли потрібно було вивчити вірш про весну. А вдома не було книг. За вікном була бурхлива потоками води весна — буквально підтоплювало дороги і яри. Досі пам’ятаю, ходила дивитися на бурхливу річку за кількасот метрів від хати, яка утворилася від талого снігу. Цією похмурою, повноводною весною, думаючи, де взяти вірш, щоб вивчити до школи, я сіла і написала свої перші два. Досі пам’ятаю як сиділа, дивилась у вікно і писала.
Таланти завжди переплетені з можливостями
Через десятки років я вчителька хімії та основ здоров’я у своєму селі. Ще працюю по сумісництво у іншій школі, куди доїжджаю двома автобусами по доволі неприємній дорозі. Але я все ще пишу — незалежно від своїх обов’язків та клопотів відчуваю потребу.
Правий був Тараса Прохасько “Якщо можеш не писати — не пиши”. Я не можу не писати. Більше того — слова і передача сенсів через них, як для мене, так і для усіх навколо і дар, і меч одночасно. Я щиро страждаю, коли не можу донести ідею до інших і так же щиро відчуваю неймовірну ейфорію, коли мені вдається торкнутися людських думок чи сердень. Коли мої слова (усні чи письмові працюють) — я повністю усвідомлюю сенс слів “синергія”, “муза”, “реалізація”.
Робота вчителькою стала для мене місцем реалізації. Хоча перші роки все було не дуже квітучо. Я сумнівалася, де моє місце. Не мала певності, розпорошувалася у способах поєднувати вчительство і перші спроби копірайтингу та рерайтингу. Вчилася постійно новому і подумувала над іншими можливостями крім роботи в школі. Я докладала багато зусиль, але все ускладнювалося тим, що я була доволі невпевненою. Не вірила в свої можливості та не могла переконати інших, щоб вірили в мене.
Доля завжди веде
Хоч перші роки вчителювання в мене багато не вдавалося, але слово завжди було моєю фішкою. І попри непевність та недоладність — стояти перед класом та вести урок мені вдавалося доволі органічно. Пояснювати матеріал, триматися перед аудиторією та висловлюватися — і учні, і колеги, і батьки почали бачити мене в цьому. І мені самій довелося визнати, що я не просто підходжу — я на своєму місці. На це пішло багато часу, сумнівів, дуже багато зусиль, помилок та невдач. Та те, що стало очевидним неможливо заперечити.
Так моя прихильність до слів допомогла мені підкорити чи то підкоритися професії вчителя.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Не словами єдиними
Переконання та цінності — ось що рухали мною. Я щиро вірила, що людина — найбільша цінність у цьому світі. І немає більш вагомого вкладу — ніж вклад в людину. Ідеалістично? Так! Але саме віра в людей, в їх потенціал ставати краще і робила мене кращою вчителькою. Якими б наївними не здавалися мої переконання, я щиро вірила в них, і не боялася транслювати. Хтось сміявся, хтось не розумів, хтось вважав мене не розумною, хтось думав, що це маска. Час розставив все на свої місця — людям довелося визнати мене мною. І я дуже пишаюся тим, що завжди залишалася вірною собі та тим ідеалам в які вірю. Система не змінила мене, а лише дала можливість зрости та укріпитися — загалом, через шлях опору, стійкості та випробувань, але хто сказав, що зростання має бути легким.
Чим пишатися і чого соромитися
Неповних 12 років я була вчителькою хімії та основ здоров’я. Мені було чим пишатися. Було за що і соромитися: я робила неправильні вибори та приймала помилкові рішення. Так виникла система важелів: мої помилки змушували мене ставати краще, а досягнення давали віру, що я можу це зробити. І чим більше я працювала над покращенням своїх професійних та особистісних навичок, тим більше розуміла як багато ще потрібно зробити.
Чим більше я пізнавала, тим більше розуміла, як ще багато незнанного і відчувала, що безпросвітно відстаю — ніби біжу з усіх ніг, а все ж не наздоганяю
Мене уже цікавило не просто проведення уроків, а робота з м’якими навичками дітей:
- їх віра в себе,
- уміння розуміти себе та інших,
- навички спілкування та висловлення думок,
- довіра до світу
- вміння бачити можливості у проблемах, суперечках, невдачах,
- вміння визнавати свої помилки та відповідати за них,
- давати собі другий, третій.. десятий шанс стати краще,
- розмовляти про проблеми,
- довіряти іншим…
Мені стало критично важливо акцентуватися на розвитку та зростанню людей як особистостей.
Хотілося покращувати те, що можливо. Працювати над собою. І це величезне задоволення — розуміти, що пройшовши через трудноші я лишилася собою і навіть стала краще. Величезне задоволення та тепло спостерігати як люди роблять благородні та самовіддані вчинки, як зростають на собою. Надихає. Окриляє. Хочеться ще.
Слухати себе і вірити собі
Після 12 років роботи в школі, у віці 34 років, я наважилася розширити свої можливості та змінити своє життя.
Дуже важке рішення, болюче та неможливо виснажливе і хвилююче. Я захистилась як вчитель вищої категорії і могла просто іти уже протореним та доволі хорошим шляхом. Але зрозуміла, що не маю вибору — треба рухатися далі. Страшно і ніби крок у пропасть: без підтримки чи опори, в час війни, без фінансової подушки чи підстраховки збоку. Залишити роботу, пройшовши на ній такий тернистий шлях… та я відчувала, що єдино правильне рішення.
І дуже вдячна долі, що всі ці роки залишалася вірною собі та навчилася слухати себе.
Рішення, коли ви обираєте свої цінності замість будь-якої вигоди — завжди буде правильним. (ставлю підпис і печатку — перевірено та затверджено)
Після невідомості завжди є завтра
Зараз мені 35. За це рік, після звільнення, я стукалась у всі можливі двері. Відправляла десятки резюме, проходила співбесіди. Отримувала варіанти роботи, від яких мусила з важким серцем відмовлятися, бо розуміла, що це не той шлях, яким маю йти.
І ось, майже рік як я освітня експертка UNESCO у соціальній та здоров’язбережувальній галузі та фасилітаторка у спільноті сучасних учителів, тренерка з медіаграмотності та авторка контенту.
Виявилось, що я починаю не з нуля! Всі мої наднормові зусилля як вчительки (конкурси, виступи на конференції, публікації тощо) усі мої старання у роботі з текстами та комунікацією — були важливі. Виявилося, що все, що я не мусила робити, але робила важко і наполегливо — має значення!!!
Мої ідеали та переконання привели мене в Український центр медіації — де я відчула себе, як ніколи, на своєму місці. Ніби увесь мій шлях вів мене саме сюди — стати медіаторкою.
Я і подумати не могла, що реалізовуватиму свої власні проекти у співпраці із Детектор медіа, ZMINA тощо. І що зможу професійно торкнутися психології. Ще рік тому про все це не те що не мріялося — не уявлялося. Рік тому було темно і безпросвітно, але після будь-якої темряви завжди сходить сонце.
Мій шлях від руйнування всього, що я будувала більш ніж 10 років до сьогодні звивистий, насичений і, варто визнати, кращий ніж я могла уявити в самій сміливій версії.
Я не знаю як далі. Але певна, що і надалі, попри всі “але” та “може” буду намагатися бути вірною собі — слухати свої бажання, свої таланти і слідувати за своїми переконаннями. Це єдиний шлях
P.S. Зараз мені 36, а скоро і 37. Цей текст написаний був, але не опублікований. Публікую тепер. А про історію наступних років напишу наступного разу…