ПТСР та психологічне відновлення військових в Україні: виклики та перспективи відновлення (частина 2)
В рамках спільного проєкту з ГО «Варто» по висвітленню проблеми реабілітації військових в Україні команда агенції M PR Triada продовжує інтерв'ю з Вікторією Вінтоняк, військовою психологинею, кандидаткою психологічних наук, доценткою, членкинею Національної психологічної асоціації.
Запрошуємо ознайомитись із частиною 1 тут, а нижче пропонуємо вашій увазі частину 2. Адже ПТСР ще надовго залишиться з українцями і важливо розуміти, як його розрізняти, та що з ним робити.
Вікторіє, поясніть, будь ласка, як впливає своєчасне звернення до психолога на тривалість та ефективність реабілітації?
Звичайно, своєчасне звернення дозволяє виявити проблему на ранніх стадіях і запобігти її загостренню, а також скоротити час реабілітації. Але проблема в тому, що якщо людина на війні, вона не може отримати кваліфікованої допомоги тут і зараз, то, звичайно, тут і постає серйозна проблема. Тому військовий повинен розуміти, що якщо є гостра проблема під час бойових дій, то він може звернутися, по-перше, як я вже говорила, до побратима або психологів, які туди приїжджають.
До речі, досить популярною є онлайн допомога військовим передовій від психологів, які можуть надати таку першу стабілізаційну допомогу на відстані. Я знаю, що працюють навіть гарячі лінії допомоги — це Ветеран хаб та інші волонтерські організації.
Якщо людина розуміє і помічає в собі симптоматику ПТСР, то, звичайно, дуже важливо звернутися по допомогу одразу після повернення із зони бойових дій. Це вчасне звернення допоможе обробити травматичні спогади і, по суті, мінімізує ризик розвитку хронічного ПТСР.
До речі, також психолог допоможе військовому, який повернувся з фронту, розібратися в тих станах, які він відчуває, в тих емоціях, які в нього виникають в тригерних ситуаціях і допоможе вибудувати внутрішню систему регуляції і взагалі ту поведінку, яка буде сприяти адаптації, а не навпаки загострювати певну травму. І чим раніше починається реабілітація, тим менше ймовірність, що військові зіштовхнулися з такими проблемами, як ізоляція, залежності, порушення стосунків в сім'ї чи взагалі загострення певних сімейних проблем. І питання реабілітації також, можливо, стосується залучення сім'ї до цього процесу.
Чи допомагають ветеранам групові терапії і як вони впливають на процес відновлення?
На мою думку, так. Групова терапія є дуже ефективною, тому що багато військових і так довго не наважуються звернутися до психолога, і вони бояться проявити цю «слабкість». Вони вважають, що звернення за допомогою — це певна позиція слабкості. А в групі ветерани можуть відчути, що вони не самотні в своїх переживаннях, що є інші, що є багато інших людей, які також зіштовхнулися з подібною проблемою.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Група створить відповідне середовище, де є можливість обмінюватися досвідом, навіть негативним досвідом (навіть інколи негативний досвід іншої людини, він теж може сприяти одужанню), отримати підтримку від людей, які пережили подібний досвід, пройшли через подібне.
Групова терапія також сприяє відновленню почуття довіри до світу, до інших людей, що може бути порушено через травматичний досвід. В групі ми можемо відновити цю довіру через контакт з іншими людьми.
Групова терапія також може допомогти ветерану побачити прогрес інших учасників, що може мотивувати на подальшу роботу з собою. До речі, про групову терапію дуже класно писав в своїй книзі Себастіан Юнгер в книзі «Плем'я» про повернення з війни і належність до певної спільноти. Тому, звичайно, спільнота має надзвичайно великий вплив на адаптацію ветерана до мирних умов. І тому особисто я «за» групову терапію. Вона може бути паралельно з індивідуальною терапією. Я вже казала, що військові звикли працювати в групі, тобто в підрозділі. Тому інколи групова терапія може бути більш ефективною, навіть ніж індивідуальна.
Як сім’я може підтримати військового з ПТСР і сприяти його реабілітації?
Сім'я насправді має величезне значення, і від того, наскільки військовий отримає розуміння і підтримку від сім'ї, залежить і його внутрішній стан. Якщо сім'я проявляє терпіння і розуміння, то, звичайно, все проходить гладко. Якщо від дружини, дітей, батьків військовий отримує постійні якісь претензії, звинувачення і якісь очікування, які він не може реалізувати на цей час, то, звичайно, це зовсім інша історія.
З боку сім'ї дуже важливо не тиснути на військового і не вимагати від нього швидких змін або повернення до такого стану, яким він був до війни. Тобто сім'я повинна чітко усвідомити, що людина змінилася, пережила відповідний досвід, який його змінив. У військового, який бере участь у бойових діях, порушується довіра до світу.
Тому дуже важливо, коли військовий повертається в сім'ю, створити цю довірливу атмосферу вдома, бути готовим слухати і приймати його емоції або, навпаки, бути готовим, що людина нічого не хоче говорити і вона дещо навіть ізолюється навіть від сім'ї. І це такий період, це норма. Тому не потрібно тиснути на військового і говорити «Ну, давай вже, вертайся до того стану, в якому я тебе звикла бачити і яким я тебе любила раніше».
Сім'я може підтримувати здоровий режим дня і допомогти організувати цю рутину військового, наприклад. Крім того, корисно, якщо члени родини теж залучаються. Наприклад, ми говорили про групову терапію чи індивідуальну терапію. Корисно, коли сім'я також залучена до роботи з психологом.
І важливий момент, коли сім'я, коли дружина є «безпечною» для військового. Що означає бути безпечною? Коли від неї не очікують якихось незручних запитань, на які військовий не може дати відповідь. Тобто це така безпечна прогнозована зона. На полі бою військовий постійно у стані загострених почуттів. Він сприймає ситуацію надто загострено, тому що це, по суті, рятує йому життя. А вдома завдання родини — бути передбачуваними, прогнозованими плавними в своїх діях, рухах і так далі. Ну і найголовніше — бути терплячими, приймаючими і люблячими.
Які найбільші професійні виклики виникають у вас у процесі психологічної реабілітації українських військових?
Ну, по-перше, це такий один із ключових, напевно, викликів, з яким я зіштовхуюся, це подолання упередження військових, особливо чоловіків, щодо звернення за психологічною допомогою. Звернутися до психолога — це слабкість, я тут можу сам справитися. І багато хто вважає, що психологія це не для них. Або я сам можу справитися, або кращий мій психолог це мій друг.
Насправді це не зовсім так. Друг це є друг. А професійна психологічна допомога це трошечки про інше. Також можуть бути складнощі, обмеженість ресурсів, наприклад, зокрема, навчання кваліфікованих спеціалістів, які можуть зараз надати допомогу. Особисто у мене є труднощі, коли не вистачає кваліфікованих і психологів-колег, наприклад, чи психотерапевтів і психіатрів, до яких можна направити військового, якщо, наприклад, я сама не справляюся. Тобто мені не вистачає особисто певного психологічного простору, де можна перенаправляти клієнта, конкретно військового, в тому випадку, коли ти не можеш опрацювати той досвід або той запит, з яким він прийшов до тебе.
Іншим викликом є дуже глибока травматизація, яка потребує саме комплексного і тривалого підходу. Тобто тут вже один психолог не справиться. Тут потрібна робота і лікаря, і психіатра, наприклад, і реабілітолога, тобто тут і медицина, і психологія, і соціум зокрема, певні соціальні спілки, які можуть підтримати ветерана.
Також хотіла ще зазначити стосовно проблеми професійної і психологічної допомоги в Україні, яка є на цей час. Це дійсно проблема фахової підготовки психологів, які будуть працювати з військовими. А також — величезна кількість людей, які потребують відповідної психологічної допомоги, і неготовність багатьох психологів працювати конкретно з військовими. Це, можливо, відсутність якоїсь державної системи, яка має чіткі алгоритми, як це робити. Зараз в цій системі дуже багато волонтерів. Тобто замість фаховості — волонтерство. Це добре, звичайно, але сьогодні волонтери допомагають, завтра ні. Або, наприклад, як перевірити рівень фаховості конкретного волонтера, який надає допомогу?
Тому потрібна серйозна державна система реабілітації і надання психологічної допомоги. Тобто і ця система має бути інтегрована в усі структури, де працюють з військовими. До чого прагне професійна психологічна спільнота — надати стандартизованість дій. Тобто ми маємо працювати за відповідними стандартами, а зараз кожен працює як може або як знає.
Інша серйозна проблема конкретно у військових психологів — це відсутність системи надання допомоги самим військовим психологам, відсутність, наприклад, тих же супервізорів для військових психологів, їхньої реабілітації тощо.
А для того, щоб психолог був дієвим, він має бути ресурсним сам по собі. Тобто він має отримувати відповідну допомогу паралельно і для себе. Для того, щоб ти щось віддавав, в тебе має бути, що віддавати.
Ну і звичайно, тут дуже важливе удосконалення взагалі професійного досвіду — а зараз часто ми, військові психологи, навчаємося через свої ж помилки. Хоча, з іншого боку, Україна — це зараз, напевно, одна єдина країна, яка веде таку масштабну війну, технологічну війну з такою кількістю військовослужбовців. Тому, напевно, наш досвід, який ми зараз переживаємо, дійсно є унікальним і ми вчимося, знаєте, по ходу.