Генеральна менеджерка Google в Україні Тетяна Лукинюк про Kyiv Bookworms Club, 100 книжок на рік та майбутнє читання
Тетяна Лукинюк — директорка Google в Україні, топменеджерка з понад 25-річним досвідом у міжнародному бізнесі. До призначення у Google в серпні 2024 року вона відповідала за B2C-напрям «Київстару», а до того обіймала керівні посади у Coca-Cola, Mars, Oriflame, Anheuser-Busch InBev та очолювала бізнес Red Bull в Україні. Тетяна Лукинюк викладає у Київській школі економіки, є співавторкою книги про кар’єру «Як хотіти й отримати все (але це неточно)» та засновницею книжкового клубу Kyiv Bookworms Club. У різні роки входила до списків найвпливовіших жінок України за версіями Forbes та інших видань.
Саме про спільноту Kyiv Bookworms Club ми поспілкувались з пані Тетяною та розпитали, як промоція читання перетворилось з хобі на місію.
Як з’явився Kyiv Bookworms Club
Наша аудиторія вас знає як керівницю українського офісу Google, як людину, що очолювала команди в інших відомих компаніях. Але у вас є історія, яка почалась набагато раніше — Kyiv Bookworms Club. Дуже довга та послідовна історія. Видається, що книги та читання у вашому житті — це щось більше, ніж просто хобі. Розкажіть, як усе починалося?
У березні клубу буде дев’ять років. Я заснувала клуб у 2017 році. Почалося все з того, що я регулярно писала відгуки про книги. Це були найменш популярні з моїх постів, але ніщо не зупинить людину, яка читає і хоче щось розповісти про книжку.
В одному з дописів я написала, що у нас була дівоча маленька група, з якою ми читали. Під постом мої друзі та колеги почали писати: «Організуймо свій клуб, розкажи, як це виглядає». Ми перейшли у приватні повідомлення і домовилися читати першу книгу.
Прийшло 10 людей. Але я зробила помилку: вперше створювала івент у Facebook і замість того, щоб зробити його приватним, зробила публічним. Люди це побачили, почали додаватися в подію, і на зустріч прийшли не тільки ті, з ким ми переписувалися, а й ті, хто просто побачив захід.
Унікальність і цінність книжкового клубу в тому, що, по-перше, коли ви читаєте, вам часто трапляються книжки, які хочеться обговорити. Але у тебе є фільтр: люди, які взагалі читають; люди, які читають такі книжки, як ти; люди, які прочитали саме цю книжку. Ці фільтри звужуються, і часто просто нема з ким поговорити.
У книжковому клубі, окрім того що у тебе є з ким проговорити свої думки, ще й працює ефект множинного читання. Скільки нас є на зустрічі — стільки й різних прочитань. Ми всі читаємо один і той самий текст, але кожен бачить у ньому щось своє. Коли ти чуєш погляд на книгу з іншого боку, це дуже розширює горизонти.
Плюс багато важить контекст. Наприклад, ми обговорювали Івана Франка: хтось любить Франка й багато про нього знає, хтось подивився лекцію про Франка і жінок, може додати контекст усього життя, як він насправді ставився до якихось подій, інцидентів і так далі.
Це збагачує досвід читання і дає можливість поділитися думками в колі людей, яким ти можеш довіряти. Тому що їм від тебе нічого не потрібно, і тобі від них нічого не потрібно. Це не робота і не сім’я, де ви взаємозалежні, де треба себе стримувати, щось приглушувати.
Тут нічого не треба приглушувати. Ми все висловлюємо вголос. Якщо ви вважаєте якогось героя ідіотом, можна прямо так і сказати. І нічого поганого не станеться, ніхто не образиться.
Це вже схоже не стільки на читацький клуб, скільки на інтелектуальний. Можна навіть сказати психотерапевтичний, особливо з початком війни.
Це дійсно так. Ми дуже часто відходимо від конкретної книжки до філософських, екзистенційних питань, до того, як по-різному люди дивляться на світ, до питань цінностей.
З війною будь-яка тема рано чи пізно приводить до війни. Неважливо, про що книжка, ми все одно прийдемо до української війни і паралелей з нею.
У чому ще цінність, окрім думок, плюралізму тощо? У тому, що ти перебуваєш у безпечному середовищі. Ти можеш бути собою півтори-дві години. Тебе ніхто не засудить.
Ми можемо не погоджуватися, але намагаємося не засуджувати. Коли у тебе є простір, де ти можеш сказати те, що справді думаєш, — це така групова психотерапія. І це пояснює, чому там так багато жінок.
Умови та гендерний баланс
Коли я вперше побачив інформацію про вашу спільноту, згадав фільм «Книжковий клуб». Там теж об’єднувалися переважно жінки. Які умови перебування у спільноті Kyiv Bookworms Club і чому так мало чоловіків цікавляться таким форматом спілкування?
Щодо чоловіків і жінок — це як із психотерапією. Так, чоловіки ходять на терапію, але абсолютна більшість клієнтів — жінки.
У жінок, мені здається, більша потреба у спілкуванні загалом, ми більш соціально орієнтовані одна на одну. Жінки, я не маю цифр, але інтуїтивно певна, статистично більше читають. І ми загалом менш впевнені у собі, нам частіше потрібна підтримка одна одної — у житті, бізнесі, кар’єрі.
Чому у менторство часто йдуть саме жінки й просять менторок і менторів? Тому що нам потрібно на когось спертися.
Для мене книжковий клуб — це якраз про цю опору одна для одної. Я запитувала свого друга, який багато читає, чому він не приходить у книжковий клуб. Він сказав: «Мені не потрібно з кимось це обговорювати, у мене свій формат».
Щоб прийти на зустріч, треба прочитати книжку та прийти.
Я чудово розумію, як це можна було б монетизувати: наприклад, брати з кожного учасника N гривень за участь у клубі. Я відмовилася від цієї ідеї не лише тому, що це невеликі гроші, які не виправдовують адміністративну роботу, пов’язану з організацією, реєстрацією ФОП, прийманням оплати. Я не хочу витрачати на це час.
Я для себе чітко сформулювала: одна з моїх цінностей — щоб люди більше читали, щоб це покращувало їхнє життя. Це моя соціальна місія. Я не якась супер волонтерка і не займаюся системно іншими проєктами, і цей клуб став для мене проєктом покращення якості культурного життя людей. Я сприймаю це як свою місію, тому — без грошей.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Деякі приходять, навіть не читаючи книжки, просто подивитися на ком’юніті. Це теж прикольно. Деякі приходять просунути свої книжки — ось цього я не люблю.
Тож умови такі:
- ви вступаєте в групу;
- у групі не можна рекламувати свої сторінки, свої книжки — ні прямо, ні приховано;
- не можна допускати персональних нападів;
- неприйнятні будь-які образи чи токсична поведінка.
Доєднатися можна через Facebook або Instagram. Ми читаємо одну книжку на місяць для офлайну — це обов’язкова програма, є ще онлайн — факультативне читання.
Якщо є бажання й можливість, можна прочитати дві книжки на місяць.
На офлайн-клуб ми зазвичай обираємо книжку демократичним голосуванням. В онлайні — просто домовляємося наприкінці зустрічі, що хочемо почитати наступного разу. Там можуть бути новинки або щось дуже популярне, на слуху.
А для основного офлайн-клубу я намагаюся обирати книжки «зі значенням». Що маю на увазі?
Історично ми обирали книжки за географічним принципом. Наприклад, одного місяця — добірка книжок фінських авторів. Треба голосувати за одну з них. Якщо фінських не вистачало, розширювали до «скандинавських». Іншого місяця — інші автори, італійські, французькі тощо. Є окремо місяці читання українських авторів.
Раніше ми ще читали російською, тож вибір був більший. З початком повномасштабного вторгнення ми перейшли виключно на українські переклади або на англійську, якщо є бажання. Географічний принцип почав «вмирати», бо англо-американської літератури — море, французької ще можна пошукати, китайської, малайзійської, алжирської — мало, українських перекладів таких текстів часто немає.
Тому я почала шукати інші критерії вибору книжок. Цього року ми зробили «рік премій», обирали книжки-лауреати Нобелівської, Пулітцерівської, Букерівської премій, BBC, брали також менш «серйозні» премії — на кшталт Goodreads, дивилися на українські премії — «Коронація слова» тощо.
Цей підхід допомагає нам відкрити нових авторів і гідну літературу.
Щодо географічного принципу відбору книг — було щось таке, що вас здивувало?
Наш комплекс меншовартості щодо укрліт нам точно треба долати, бо в нас є прекрасні автори й прекрасні тексти. Вони просто не завжди на слуху, або їх давно не перевидавали.
Я помітила певні географічні «підписи» у літературі. Англія — майже завжди про класовість. США — майже завжди про шлях, дорогу, переїзди, допомогу собі через рух. Німеччина — про любов до деталей і глибоку філософію. Франція — про емоції. Ніхто так, як вони, не пише про емоційні стани. Південна Америка — майже вся література в режимі магічного реалізму: поєднання неймовірного й уявного з реальним.
А українська література, що цікаво, у багатьох сенсах близька до південноамериканської. У нас дуже багато магічного реалізму.
Гоголь з усіма його містичними оповіданнями і «Вієм». Софія Андрухович, Катерина Калитко теж працюють у цьому ключі. Очікування дива в українців — всюди.
У цьому сенсі ми досить унікальні для Європи. Мені здається, ніхто більше в Європі так послідовно не пише у цьому стилі. У нас у реалістичний текст завжди просочується диво.
«Ворошиловград» Сергія Жадана — це теж магічний реалізм. Ти читаєш начебто реальну історію, але там є всі ці елементи магічного реалізму, які він дуже вдало вписує.
Мені здається, це пов’язано з нашою історією. Нас усе життя притискали, тому тобі потрібно вірити в диво — це відображається в літературі.
Марія Матіос, наприклад, теж пише з елементами магічного реалізму. Історії часто дуже важкі, трагічні, але в них є цей вимір дива, позачасовості, присутності предків.
Про майбутнє клубу і масштабування
Як ви бачите майбутнє цієї спільноти? Раптом після цього інтерв’ю до вас приєднається ще тисяча людей? Можливо, у вас є ідея оцифрувати цю історію: зробити застосунок, де можна об’єднуватися за жанрами, наприклад. Чи взагалі можливо масштабувати цей проєкт? Бо це вже виглядає як повноцінний проєкт.
Це гарне питання, але я трохи по-іншому на це дивлюся. Для мене важливе співвідношення цінності онлайну та офлайну. Офлайн значно цінніший. Тож у центрі формату залишається офлайн.
У нас є онлайн-формат, де доєднуються, наприклад, учасниці, які виїхали за кордон і там живуть. Але є й ті, хто ходить і на офлайн, і на онлайн. Є ті, хто не ходять в онлайн, і ті, хто не ходять ні сюди ні туди — просто сидять у групі в Facebook.
У групі зараз приблизно 7,5 тис. людей. Зрозуміло, що 7,5 тис. на зустріч не приходять і не можуть прийти, це фізично неможливо.
Максимальна кількість людей на зустрічі була приблизно 100. Це вже забагато, і воно не працює. Це радше вже конференція, де троє людей щось розповідають, а інші слухають.
Майбутнє клубу я бачу радше у збагаченні формату, а не у масштабуванні чисел. Наприклад, запрошення письменників і письменниць, дискусійні панелі, тематичні події.
У нас є «сестринський» книжковий клуб в Одесі — Odesa Bookworms Club. Був недовго Lviv Bookworms, але організаторка виїхала, і клуб закрився в повномасштабне вторгнення.
Є відоме висловлювання: «Ті, хто читають книги, завжди будуть керувати тими, хто дивиться телевізор». Зараз, напевно, коректніше сказати, не про телевізор, а про ютуб або тікток. Маршал Маклюєн колись підмітив, що спочатку людство формує технології, а потім вони формують нас. Я хочу запитати не про вплив продуктів Google на культуру, а про ваше відчуття, чи не є читання чимось таким, що переживає сьогодні останній спалах, перед тим як зникнути для масового споживача і перейти у категорію елітарних розваг, на які у більшості людей зазвичай немає часу?
Я погоджуюся з позицією, що читання стане елітарним заняттям, як театр. Воно точно буде не для всіх, це буде ніша.
У нашій частині світу ми це бачимо швидше, ніж у Західній Європі. Там багато хто продовжує читати, дітям не дають телефони до 14 років, не купують їх, у них навіть немає можливості оформити другий номер для дитини і так далі. Тому хтось рухається до відмови від читання швидше, хтось повільніше.
Керуватимуть люди з критичним мисленням, а також люди з купою комплексів та травм, нарциси, психопати — і це ми теж бачимо. Те, що ти читаєш книжки, ще не гарантує гідних етичних якостей. А якщо не читаєш і не маєш сформованої етики — то взагалі підвищуються шанси заробити “перший мільйон”, адже етично це зробити практично неможливо.
Тож я думаю, що падіння індустрії нас очікує — раніше чи пізніше. Але з’являються інші способи тренувати критичне мислення, вчитися, пізнавати світ.
Я не бачу в цьому трагедії в довгій перспективі. Людство все одно хоче дізнаватися нове, переживати, фантазувати. Для когось це буде продовжувати бути текст — питання лише в тому, в якому медіа й форматі.
Будемо сподіватися, що текст нікуди не зникне, бо це дуже архетипічна історія для людства. Можливо, він буде в інших форматах. Але як, на вашу думку, можна пояснити сьогоднішню моду на читання?
Я, чесно кажучи, не бачу моди на читання. Просто питання в тому, що зараз набагато більше новинок, більше шуму навколо новинок, набагато більше українських авторів та авторок. Через це створюється відчуття, ніби ринок пульсує й активно розвивається. Це в будь-якому разі дуже класно, але видавці, наскільки я говорила, зокрема з Антоном Мартиновим з «Лабораторії», кажуть, що цього року є стагнація. Але різноманіття ринку дуже розвинулося.
Мені здається, книжки стають як брендовий одяг — ознакою того, що ти начебто освічена людина. Немає іншого простого маркера, як відрізнити пересічну людину від людини, яка претендує на інтелектуальність.
Зараз майже всі видавництва створили свої власні читальні клуби. Чи зверталися вони до вас із пропозиціями колаборацій, щоб не створювати свій клуб з нуля, а стати частиною вашого, використати його як маркетинговий інструмент?
У нас було кілька розмов — і з книжковими мережами, і з видавництвами — щодо співпраці.
Уявімо: я домовляюся з якоюсь мережею книгарень, що ми працюємо тільки з ними. Це одразу обмежує мене у виборі книг, місця для зустрічей, форматів, можливості розповідати про книжки інших видавництв.
Співпраця тільки з одним видавництвом або однією мережею — це для клубу занадто велике обмеження.
Багато хто дає промокоди для книжкових клубів. Наприклад, якщо ми читаємо книжку видавництва Vivat, то вони можуть дати знижку для учасників клубу. Тобто цілеспрямовані колаборації під конкретну книгу можливі.
Але довгостроково я бачу в цьому більше обмежень, ніж плюсів. Для мене важливо зберігати свободу формату, вибору книжок, не читати книжки певних видавництв через їхню соціальну позицію. Я хочу мати цю свободу.
Книги, що впливають, і чому їх варто перечитувати
Можете назвати кілька художніх або нонфікшн-книжок, які серйозно вплинули на вас і які ви могли б порадити навіть через наступні вісім років?
Це прекрасне й абсолютно неможливе питання, оскільки я не знаю, у якому стані буду через вісім років.
Я останніми роками багато перечитую. Раніше мені здавалося, що це не треба робити: коли читаєш 20 книжок на рік, думаєш, що є сенс брати тільки нове, бо його багато виходить. Коли читаєш 100 книжок, у тебе з’являється розкіш обрати 5–10 на перечитування. Цього року я перечитала, мабуть, штук вісім.
Коли перечитуєш книжку, яку читала 10–15 років тому, робиш абсолютно інші висновки. Тебе зачіпають зовсім інші речі, бо ти змінилася і дивишся на текст по-іншому.
Я, наприклад, читала «1984» у 19 років і перечитала її у 42. Спочатку це була книжка, яка допомагала сформувати уявлення про суспільний лад, цінності свободи, тоталітаризм. А у 42–43, коли ти зайнятий власним розвитком, пошуком свого шляху, сенсів, коли питаєш себе: «Я на правильному шляху? Що для мене сім’я? Що я для людей?», ця книжка вже не заходить так, як раніше. Вона гарна, але ти сприймаєш її інакше.
Є автори, яких я дуже люблю й перечитую кілька разів. Це Фіцджеральд. Мені подобається його недомовленість: між рядків ти маєш вгадувати, що насправді мається на увазі, вибудовувати характери героїв за уривками діалогів і вчинків. Мене це дуже захоплює. Усе, що я у нього читала, мені подобається.
З того, що, на мою думку, нам потрібно читати тут і зараз, — це Артур Дронь. Я просто не можу не порекомендувати його книжку. Вона дуже важлива для того, щоб ми розуміли, що відчувають люди на фронті, з якими почуттями вони стикаються, як змінюються і як потім бачать суспільство.
Таких історій у нас буде дедалі більше, коли люди повернуться з війни. Нам потрібно розуміти, як далі жити разом.
Є ще книга “Supremacy: AI, ChatGPT and the Race That Will Change the World”, яку я начебто «не можу» рекомендувати, бо, на мою думку, вона не дуже коректно змальовує технології, але все-таки порекомендую. Вона про те, як зароджувався штучний інтелект, про його комерціалізацію, але дуже цікаво показує логіку, чому продукти вийшли такими, якими ми їх знаємо, які морально-етичні питання за цим стоять, яка філософія розвитку штучного інтелекту у DeepMind та в OpenAI. Це пояснює дуже багато з того, що зараз відбувається з продуктами ШІ.