Доктор культурології Сергій Руденко про штучний інтелект та цифровізацію культурної спадщини
Сергій Руденко — доктор культурології, музеєзнавець, автор понад 60 публікацій, зокрема двох монографій. Доцент кафедри психології та гуманітарних дисциплін Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв (НАКККіМ).
Академія розташована у надзвичайно мальовничому куточку Києво-Печерської лаври. Поруч музеї, галереї, об’єкти культурної спадщини.
Кращого місця, щоб досліджувати культуру не придумаєш?
Справді, лавра — це концентрація ключових культурних сенсів української ідентичності, втілених у спадщині. Місія академії культури — готувати тих, хто може здійснювати інтерпретацію пам’яток, нарощуючи культурний капітал. Для цього тут є все, насамперед приємна інтелектуальна атмосфера. Справжнє просвітництво перебуває ніби в тіні (не плутати із темним просвітництвом), тому про НАКККіМ дізнаються переважно не завдяки разючій рекламі, а через пораду того, хто готовий підтвердити освітню якість. Вважаю, що цей вірусний маркетинг свідчить про відсутність «бульбашок», які, на жаль, загрожують і освітній, і культурній сфері.
Академія завжди була свідомим вибором для тих, хто вливався у її спільноту. Від часів свого заснування вона була осередком підвищення кваліфікації. На навчання зазвичай приходили ті, хто вже мав вищу освіту й досвід у галузі культури та мистецтва. Тож вимоги до викладачів були надзвичайно високі, а студенти мали чіткі уявлення про цілі навчання. В останні десятиліття НАКККіМ розширив свою діяльність, розпочавши навчання бакалаврів, проте інтелектуальна вимогливість освітнього середовища збереглася. Завдяки цьому студенти здобувають навички самонавчання протягом усього життя, високу професійну адаптивність на мінливому ринку праці.
Штучний інтелект та інтелектуальна незалежність
Штучний інтелект несеться світом, він заходить у культурну, наукову сферу, ці системи навіть наукові роботи пишуть. Що робити з проблемою повторення попередніх сенсів?
Штучний інтелект уже давно став частиною креативного виробництва. Грубо кажучи, ШІ раніше мав біологічний субстрат. А тепер він здобув і технічне втілення. Багато людей, не усвідомлюючи цього, були цілком собі штучним інтелектом. На жаль, техноцентризм, що є провідною цивілізаційною парадигмою, сприяв цьому. Скажімо, проблема плагіату в науці багато в чому обумовлена тим, що пошук наукової проблеми заміщено необхідністю продемонструвати компетентність у генеруванні компілятивного контенту. Жодні форми боротьби з плагіатом не дадуть результату без зміни концептуальної рамки. Бюрократична колонізація інтелектуальної культури лише сприяє функціональній імітації: дія завжди знаходить протидію. Врешті ми можемо прийти до того, що ШІ буде писати тексти, а інший ШІ перевіряти без участі людини. Тому варто докласти зусиль до відродження автентичного інтелекту. Скажімо, форма дисертації не повинна домінувати на її сенсом, алгоритми — над суб’єктністю дослідника.
Усі ці міркування породжують песимістичні прогнози про технологічну сингулярність. ШІ вирветься з-під контролю людини і підкорить її. Звучить цілком по-людськи. Проте навіть у моделях майбутнього, як у матриці, людина залишається важливою чи як суперакумулятор, чи як засіб боротьби з неконтрольованим ШІ. Повна ж автономність ШІ не передбачає жодної залежності від людини. Відтак по суті божественне втручання людини припиниться. Можемо проводити певні аналогії з деїзмом. Людство взаємодіятиме із техносферою, як і з природою: багато її закономірностей стануть незрозумілими і треба буде докласти чималих зусиль, щоб її осягнути, і, ймовірно, це залишатиметься остаточно недосяжним.
Водночас відбуватиметься зворотний процес. Викладаючи історію культури Відродження, я розглядав праці Джордано Бруно, герметичний кодекс, який був джерелом для інтерпретацій гуманістів, і в якийсь момент відчув, як тривога щодо ШІ кудись зникла.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Останній прагнутиме зрозуміти нас, але так і не зможе цього зробити до кінця (нам також це навряд чи вдасться). Запитайте принагідно у ШІ про це. Кумедно, що він погоджується із своєю основоположною інтенцією антропологічного пізнання, але своїм творцем вважає не людину, а корпорацію.
Варто припинити розглядати ШІ як нового Бога (до речі, така думка зараз досить популярна і серед пересічних людей, і серед філософів, зокрема, увагу на це нещодавно звертав у своєму блозі Володимир Єрмоленко). Все якраз навпаки. Ми маємо сконцентруватися на собі, і в цьому напрямі роль культурних досліджень невпинно зростатиме.
Тоді загалом можна бути спокійним. ШІ може захопити і мистецтво, і науку, і технології. Але водночас буде зростати важливість й автентичного мислення як альтернативи.
Варто погодитися, що звичне розуміння креативності руйнується на наших очах. Щодо цього мені подобається діалог робота і людини у фільмі «Я робот», який створений за збіркою науково-фантастичних оповідань американського письменника Айзека Азімова, що вийшла у 1950 році. Азімов, до речі, висловлював побоювання щодо розвитку ШІ. У фільмі герой Вілла Сміта закидає роботу нездатність творити шедеври. Робот проникливо парирував, в’їдливо зауваживши, що і більшість людей на таке не здатна.
Один з аспірантів нашої академії взявся за сміливе дослідження «генеративного контенту». На дослідницьку стежку його завела конкретна практична проблема. Багато творців музичного контенту в останній рік-два дедалі розгромніше програють у швидкості роботи ШІ, причому якість напрацьованої музики цілком співмірна. Звісно, можна закидати ШІ нечесну гру, бо він послуговується людським надбанням, нічого не створивши натомість. Але ж і людська творчість не виникає на рівному місці. Тож багато композиторів стають непотрібними на ринку праці.
Та ж проблема постає і перед науковцями. Кожен, звісно, думає, що він Ейнштейн. А виявляється, що він, у гіршому випадку компілятор текстів або ж надто перебільшує роль дрібних проблем, в які він занурений. Думка про відсутність власної значущості завдає непоправного удару ідентичності цілих професійних груп і окремих людей. Зрештою, ми вже зараз бачимо ті розломи, котрі в суспільстві будуть лише посилюватися, поширюючи депресивний погляд. Депресія ж, як відомо, це сигнал про те, що варто задуматися над своїм життям і змінити його.
Цифровізація культурної спадщини
Як експерт у музейній справі як можна оцінити вплив процесів цифровізації на культурну спадщину?
Я люблю глобальні кризи, тому що все стає зрозуміло. Спочатку був ковід, потім одразу почалась повномасштабна війна, тому ми трошки не встигаємо все переосмислювати. А ковід дав надзвичайно багато емпіричних відповідей щодо цифрових перспектив. Виявилося, що відвідувачі музеїв прагнуть отримувати соматичний досвід від відвідування експозицій. А онлайн-навчання тягне за собою тяжкі освітні втрати, хоч, здавалося б, у зумі відбувається майже те саме, що і в аудиторії, принаймні це стосується тексту лекції.
У театральному музеї я був науковим керівником і автором ідеї цифрової платформи Open Kurbаs. Моя ідея вікі-музею, коли цифрове середовище спонукатиме перетворення кожного відвідувача на куратора не справдилася — надто вона футуристична й оптимістична.
Цифрові технології, на жаль, формують пасивність, хоча мають усі передумови для активної суб’єктності. Проте ми подолали стереотип про музейницький лудизм. До речі, театральний музей у цьому сенсі є чи не провідним в Україні, бо активно бере участь у презентації свого зібрання у гугларті.
Загалом я прихильник оцифрування, вважаю, що все має бути в інтернеті, щоб сприяти поширенню знань і стимулювати дослідження. Переконаний, що побоювання з приводу відсутності відвідувачів у музеї є стражданнями у власній голові. Ще Маршал Маклюен зазначав, що сучасна концепція комунікації полягає у тому, що віртуальне передує реальному. Наприклад, ви хочете мати якомога більше візуальної інформації про місце майбутньої відпустки. Турист, що планує відвідати Єгипет, дуже уважно розглядатиме віртуальні тури за номерами готелю, але це не скасує перебування у ньому. Навпаки, він буде постійно порівнювати реальне із запропонованою цифровою репрезентацією. При цьому він погодиться на кращу реальність, ніж було заявлено, але ніколи не навпаки. Що вже казати про піраміди, зображення яких є загальнодоступними. Проте краще все-таки побачити їх вживу. Це саме стосується і музеїв.
Цифрова платформа «Опен Курбас» українська, але вона є інноваційною у глобальному масштабі. Наприклад, Лувр просто виклав у мережу 450 тис. своїх пам’яток. Але що з цим робити? Сидіти та свайпати кожен об’єкт? Натомість ми зробили семантичну інфраструктуру, яка пропонує експлікації, контекстні пояснення, споряджену пошуком за різними запитами.
Гадаю, що вікі-музейництво, все-таки перспективне. У контексті розвитку автентичного інтелекту ми маємо розвивати суб’єктність пізнання. Рей Бредбері напівжартома казав, що закінчив бібліотеку замість університету. Іншими словами, треба мати сміливість жити власним розумом, подорослішати інтелектуально, як напучував Кант.
Ідея розвитку знань за вікі-моделлю постала дещо випадково. Джиммі Вейлз зневірився у проєкті цифрової енциклопедії, бо не міг відшукати об’єктивних критеріїв для залучення авторів. За легендою, він у розпачі відкрив загальний доступ до технічної сторінки енциклопедії, думаючи, що колективний розум щось порадить, і ліг спати. На ранок він з подивом побачив, що сторінки пишуться самою інтернет-спільнотою, і зрозумів, в якому напрямі треба рухатися. Музейницьке пізнання недооцінене. Навчання є текстоцентричним, візуальна частина виконує лише ілюстративну функцію. Проте у музеї ситуація змінюється діаметрально протилежно. Тут домінують візуальні медіуми.
Оцифрування важливе з огляду збереження соціальної пам’яті, котра також, імовірно, формуватиметься ШІ. Обсяги цифрового контенту є гігантськими й зростатимуть експоненційно. Тому, безперечно, музеї повинні цифруватися. Натомість ще стикаємося із дивними заборонами на фотографування (зрозуміло, якщо не йдеться про шкоду для матеріальних субстратів пам’яток). Повчальний приклад: музей Ріо-де-Жанейро, який згорів у 2018 році. Майже вся колекція — приблизно 20 млн пам’яток — була втрачена. Нагадаю, що весь український музейний фонд становить десь 13 млн пам’яток (з урахуванням російського грабіжництва). Фактично це колапс інституції, бо музей без колекції існувати не може. Працівники музею, розуміючи це, звернулися до світу — всіх, хто колись був у музеї і таки зробив фото, щоб бодай якось відтворити колекцію, хоч і у віртуальному вигляді.
Варто наголосити, що перевага у новому світі буде на боці того, хто відчуває тренди, які тільки зароджуються. Враховуючи те, що техноцентризм йде до свого логічного завершення, у техновсесвіті не лишається місця для людини, варто звернути увагу на культурницький вектор розвитку. Саме на цьому шляху, котрий передбачає творення нових сенсів, в України є чудові перспективи. Технологію заступає культурологія. Корисно принаймні поміркувати про це.