Демографічна проблема повоєнної України — вигадана
Одне з найболючіших питань для сьогоднішнього українського суспільства – питання демографії. Занадто багато людей виїхало з України з перспективою ніколи не повернутись. Занадто багато людей гине на фронті, отримує там каліцтва та психологічні травми. Через все це у суспільстві формується стереотип: «Після війни країну не буде кому відновлювати».
Проте чи це так насправді? Мінорні настрої готовий аргументовано спростувати український політик, голова ДО «Своя Сила» Костянтин Килимник.
- Ще невідомо, коли війна насправді закінчиться, а наша влада вже просуває ідею про те, що після війни в нашу країну доведеться завозити мігрантів, щоб виправити демографічну ситуацію.
Так, наприклад, Міністр національної єдності України Олексій Чернишов 8 лютого заявив, що для зростання економіки України щонайменше на 7% щорічно після війни нашій країні не вистачить до 4,5 млн працівників. Цитата: «До 2035 року з ринку праці вийдуть ще 2 млн працівників: старіння населення, недостатня кількість молоді, не всі українці повернуться, частина сімей возз'єднається за кордоном». І як один з варіантів рішення він називає залучення іноземної робочої сили.
Інші державні експерти називають цифру в кілька мільйонів людей з таких країн, як Бангладеш, Індія, Пакистан, Узбекистан, країни Африки, які можуть бути запрошені до України після війни – як дешева та невибаглива робоча сила. Що ви думаєте з цього приводу?
- Я дуже здивований і засмучений тим, що в інформаційному просторі України дедалі частіше йдуть розмови про неминучий приїзд громадян Азії та Африки на відновлення економіки країни після війни. Це помилка, яку вже зробила Європа. Ми бачимо, до чого це там спричинило, і нам не варто повторювати європейських помилок.
Привезти дешеву робочу силу – це найжахливіше і найнебезпечніше, що Україна може зробити. Відновлювати країну слід збільшити продуктивність праці. В Україні продуктивність праці можна підняти у 10-15 разів. Ми не повинні обговорювати привезення заробітчан, бо потім ми їх не позбудемося. Ми маємо обговорювати впровадження виробничих стандартів ЄС, впровадження нових технологій, роботизацію та автоматизацію виробництв, збільшення продуктивності. Ну і, звісно, повернення наших співвітчизників з-за кордону.
А ще я досить спокійно ставлюся до проблеми, бо знаю, як працюють біологічні закони, природні закони. Якщо та чи інша популяція зазнала серйозної шкоди в силу зовнішнього впливу, то відразу за цим слідує вибухове зростання. Під час Другої Світової війни у Балтійському морі глибинними бомбами було знищено 90% оселедця. Але вже за два роки балтійська популяція оселедця становила 150% від довоєнної. Спрацював природний механізм відновлення популяції.
- Але люди – не оселедці!
- Як сказати. Наші ДНК збігаються на 98%. Ми набагато ближче до природи, ніж звикли думати, і набагато більше підкоряємося природним законам, ніж уявляємо собі. Після тієї ж Другої Світової і в Німеччині, і в СРСР, незважаючи на розруху та голод, на нестачу чоловіків, був справжній бум народжуваності. Було навіть поняття – «післявоєнні діти». Це працювали природні закони. Спрацюють вони і в Україні.
Підписуйтеся на наші соцмережі
- Є думка, що більшість українців, які виїхали до Європи, після війни там і залишаться. Ось цифри: станом на середину 2024 року на підконтрольній українській владі території проживали 30 млн людей. І у який бік хитнеться ця цифра, фактично залежить від тривалості війни. Євростат повідомив, на 1 грудня 2024 року під тимчасовим захистом або зі статусом біженця в країнах ЄС перебували 4,2 млн українських воєнних мігрантів. Ще десь близько мільйона – в інших країнах, окрім Росії. Це передусім Британія, Штати, Канада, трохи є в Аргентині, трохи в Грузії, трохи в Молдові, але загалом приблизно так.
Більшість цих людей уже працює, освоїлася на новому місці, їхні діти навчаються у місцевих школах, готуються до кар'єри у нових країнах, забувають українську мову та культуру. Створюються нові сім'ї нарешті. Я бачив оцінки, що в Україну після війни повернеться не більше ніж 30% тих, хто виїхав.
- Знаєте, існують механізми, які дають змогу повернути людей додому, і вони зроблять це добровільно. Не 100%, звичайно, але й не 30%, а набагато більше.
Ось один приклад. Україна дуже багата на природні ресурси. Це не лише рідкісноземельні метали та літій, якими ми готові поділитися з Америкою. Це і газ, титан, уран, вугілля, залізна руда, марганець, мінеральні води та багато чого ще. Ліси України – також її природний ресурс. Нам треба змінити структуру економічних відносин так, щоб ренту від використання природних ресурсів отримувала не купка олігархів, а народ України. Власне так у Конституції написано: природні багатства належать народу України.
Реалізується це так: на ім'я кожного українця відкривається рахунок, на який щорічно перераховується частка ренти за природні ресурси. До того ж розрахувати цю ренту буде нескладно: у мирний час усю статистику з використання природних ресурсів публікує Держстат.
Але є одна умова: виплати отримують лише ті громадяни України, які мешкають на території країни. Повірте, тоді багато людей приїде. Вони приїдуть, як тільки побачать, що їхнім рідним та друзям, які залишилися в Україні, надходять реальні виплати.
Інший стимул повернутися – можливість взяти участь у повоєнному відновленні України. Я впевнений, що на нас чекає дуже бурхливе зростання. В умовах швидко зростаючої економіки працюватимуть соціальні ліфти, робитимуться карколомні кар'єри. Так завжди буває, коли економіка росте із низької бази. І це також стимул повернутися на батьківщину.
- Але ж справа не лише в Європі. Мільйони українців переїхали (добровільно чи під примусом) до Росії. Як бути із ними?
- Так само. Не бачу проблеми. Насправді війна – війною, а ось зайдіть у Телеграм, пошукайте канали та чати перевізників. Ви побачите масу послуг з перевезень (у тому числі людей) за маршрутом Україна – Європа – Білорусь – Росія – окуповані території України. І, відповідно, у зворотному напрямку. Війна йде, а люди їздять з України до Росії та назад. Тож нічого не завадить людям за бажання після війни повернутися в Україну.
Тут головне – забезпечити нормальну роботу міграційного відомства. А не таку, як зараз, коли через бюрократичні перепони багато етнічних українців роками не можуть отримати український паспорт.
- Може, варто просто підтримувати народження дітей грошима? У багатьох країнах світу намагаються стимулювати народжуваність фінансово. Виплачують материнський капітал, держава компенсує доходи, які втрачає жінка під час вагітності та догляду за дитиною, допомагає купити житло, оплачує медичні витрати.
- І як допомагає? Німеччина, Японія, Південна Корея – це країни, які роблять саме так, як Ви описали. І що? Народжуваність там падає найсильніше, яких би фінансових стимулів не вводили. І навпаки: у злиденних країнах, де у сімей грошей мало і низький рівень життя – найвища народжуваність.
Це соціологічний феномен, поки що не дуже зрозумілий. Але скрізь, у всіх країнах світу, щойно підвищується життєвий рівень – одразу падає народжуваність. Подивіться на Китай. Коли китайці були бідними, уряд змушений був обмежувати народжуваність. Згадайте програму «Одна сім'я – одна дитина». Але потім китайці стали жити гідно – і все змінилося. Сьогодні уряд Китаю, навпаки, намагається всіляко стимулювати народжуваність, але безуспішно. Китайська нація старіє, а за населенням уже вперед вирвалась Індія.
До речі, ось приклад Південної Кореї. Там уряд за 20 років витратив еквівалент $300 млрд (!!!) на стимули підвищення народжуваності. Парам пропонувалося все: від субсидованого таксі до безкоштовного житла та ЕКЗ; корейські батьки дітей, що народилися цього року, отримають понад $20 000 протягом восьми років у вигляді грошових виплат. І все це не допомагає. Бо справа не в грошах.
- Ну, а якщо й запропоновані Вами заходи не дадуть ефекту?
- Нам треба звикати жити із тією демографією, яку маємо. Докладати зусиль для збільшення показників народжуваності можна і потрібно, навіть необхідно, але очікувати, що це дасть якийсь чарівний ефект – утопія. Повернення до минулого, коли 8-10 дітей у сім'ї вважалося повсякденною нормою, не буде вже ніколи. Це треба розуміти. Та й нещодавні ще 2-3 дитини в сім'ї теж зустрічатимуться все рідше.
Але подивіться країни Скандинавії. Там на величезних площах дуже маленьке населення. Норвегія – 5 млн осіб, Швеція – 10 млн осіб, і таке інше. Щільність населення там дуже низька, але рівень життя – найвищий, економіка – найсучасніша. Отже, річ не у кількості населення, а в чомусь іншому.
Сучасні технології, автоматизація, захист прав власності, державні інститути, що добре працюють, прозоре та ефективне законодавство. Якщо у країні все це є, то рівень життя буде високим незалежно від того, скільки в країні населення. Скандинавія все це показує своїм прикладом.
Згадайте, під кінець СРСР в Україні скільки людей трудилося на полях, у колгоспах. Безліч! Ще й інтелігенцію, школярів, студентів, військових восени зганяли допомагати збирати врожай. А тепер подумайте, який технологічний перелом у аграрній сфері стався у 2000-х. Сьогодні тисячі та тисячі гектарів здатні обробити буквально дві-три особи.
Повністю автоматизовані трактори, комбайни, перевезення зерна повністю контролюється із супутника, автоматичні елеватори, роботи – все це є в Україні вже багато років, все воно працює на полях. Цим займаються великі агрохолдинги, вони автоматизували велике агровиробництво. Якщо продовжувати говорити про сільське господарство, то зараз там набагато більше робочих місць у виробництві органічних продуктів, садівництві, ягідниках, рибництві, тваринництві в цілому. Але й ці сфери автоматизуються, і працівників там потрібно у рази менше, ніж 20-30 років тому.
Те саме і в промисловості, і в енергетиці, і у сфері послуг, і навіть у будівництві – автоматизація рухається, людської праці потрібно все менше. У цьому теж є порятунок для України: робити багато, але меншою кількістю людей. А для цього потрібно жити в руслі сучасного технологічного устрою. Ми, може, цього й не хотіли, підсвідомо чинили опір. Але війна змушує нас змінюватись – просто, щоби вижити як нації.