Бунт у кабінетах: бюрократія проти незаконних рішень
Зараз людство переживає один з найбільших переломних періодів, який вимагає радикальних змін у мисленні та формування нової політики. Заклики до сміливих, глобальних змін лунають звідусіль — президенти й лідери думок, представники політичних течій, блогери й навіть ваші сусіди в якийсь момент стали активістами. Особливо гостро це відчувається у соціальних мережах. Але чи справді радикалізм — найкращий спосіб покращити світ?
Греґ Берман та Обрі Фокс (автори книги «Поступовість», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія) доводять, що всупереч радикальним прагненням активістів саме поступовість у впровадженні реформ — найкращий шлях уперед. А поділ на «чорне» і «біле», спрямований на просування радикальних змін, неминуче викличе зворотну реакцію.
«Ніхто не сміє виявляти непокору моїм наказам», — типово бундючно заявив президент Дональд Трамп у квітні 2019 року.
Підписуйтеся на наші соцмережі
І слушності не мав — як це часто бувало. Є маса історій з років президентства Трампа, коли офіційні представники Кабміну та інші високопосадовці відмовлялися робити те, що казав президент. Після того, як він полишив посаду, держсекретар Рекс Тіллерсон розповів, що часто ставав на заваді Трампу: «Мені доводилося казати йому: “Містере президенте, я розумію, що ви хочете зробити, але так це робити не можна. Це протизаконно. Це порушує міжнародні договори”».
Радник Білого дому Дон Макґен недалеко відійшов від Тіллерсона: він відмовився звільняти спеціального радника Роберта Мюллера, який розслідував можливе російське втручання у вибори 2016 року. Трамп був дещо схиблений на роботі Мюллера й вигадував безліч способів, як завадити його розслідуванню. У фінальному звіті Мюллер згадав про ці втручання: «Спроби президента вплинути на хід цього розслідування переважно зазнали невдачі, але сталося це більшою мірою тому, що люди навколо нього відмовлялися виконувати його накази чи йти йому на поступки».
Та Трампа не слухалися не лише політики вищого ешелону. Акти спротиву відбувалися на всіх рівнях уряду. «Деякі з них були маленькі й символічні, інші — більш значні. За допомогою спілок працівники Агенції з охорони довкілля запустили кампанію «Врятуйте АОД» — йшлося про скорочення бюджету й інші законопроєкти, які їм не подобалися. З багатьох агенцій сталися витоки інформації в медіа — працівники передавали репортерам плітки та внутрішні документи, а ті так і прагнули задокументувати хаос в адміністрації Трампа. Міністр внутрішніх справ Раян Зінке казав, що майже третина його підлеглих була нелояльною та скаржилася, що «у поточному процесі є надто багато варіантів, як людині, яка не хоче, щоб (певний законопроєкт) ухвалили, зробити так, щоб він зависнув».
Washington Post опублікувала колонку редактора під назвою: «Як лишатися вірним собі в епоху правління Трампа: детальна інструкція для держслужбовців» (Staying True to Yourself in the Age of Trump: A How-to Guide for Federal Employees), де висувалися аргументи на користь «бюрократичного опору з низів»:
Найчастіше саме ви — остання лінія захисту від незаконних, неетичних чи непродуманих дій. ...Історія показала нам, що такі закони впроваджують лише тоді, коли люди на місцях відводять очі й роблять, як сказано. Робіть те, що так добре вміє бюрократія: сповільнюйте, перешкоджайте, обмежуйте. Опирайтеся. Не дозволяйте запровадити все незаконне, неетичне чи неконституційне.
Трамп розлютився, що не може зробити бажане так легко, як йому гадалося, й назвав цей внутрішній опір ницим прізвиськом: «таємний уряд». І зрештою провину за багато невдач своєї адміністрації списав на те, що вважав незмінним таємним урядом, у якому сидять самі вороже налаштовані бюрократи, які тільки й роблять, що заважають йому.
Так, екстраординарна поведінка Трампа справді викликала незвичний спротив серед держслужбовців, та правда в тому, що внутрішній опір — стандартна річ серед таких людей у США. Ось що про це пише Девід Роуд, автор книжки: «У глибині: ФБР, ЦРУ та правда про “таємний уряд” Америки» (In Deep: The FBI, the CIA, and the Truth about America’s “Deep State”):
Вашингтон дратував кожного президента, коли той посідав крісло. Рейґан скаржився на те, що Держдеп не бажає боротися з комунізмом так само агресивно, як він. Барак Обама боявся, що високопосадовці Пентагону зливають дані про те, на скільки треба збільшити присутність в Афганістані, щоб загнати його в куток і змусити відправити туди більше війська, ніж він бажав. Так є і так було завжди.
Те, про що Роуд тут каже, — одна з найхарактерніших особливостей уряду і одна з принципових перешкод для системних змін у Сполучених Штатах. Неможливо управляти кимось без їхньої на те згоди — у нашому випадку йдеться про рядових працівників урядових агентств. І коли держслужбовці цієї згоди не дають — вони накладають те, що ми називаємо «вето практика».