Бачити мозком: як ми сприймаємо світ, коли зникає зір

У першому епізоді подкасту «Наосліп: 12 кроків до безбар’єрності» незряча ведуча Ксенія Швець, говорить з біологинею, нейрофізіологинею та дослідницею Євдокією Решетник. Гостя епізоду одягнула маску на очі, щоб позбутися візуальних відволікань і зануритися у справжню, глибоку бесіду.

Ініціативу «Подкаст наосліп: 12 кроків до безбар'єрності» підготовлено Фундацією 03:00 за підтримки Українського культурного фонду в межах грантової програми «Стійкість суспільства через культуру”.

Разом Ксенія та Євдокія досліджують не просто зір як орган, а зір як явище — і те, що відбувається з реальністю, коли вона зникає. Це не лекція і не мотиваційне шоу, а науково-людська розмова, яка змінює погляд на звичні речі.

Ми бачимо не очима

Ми бачимо не очима — ми бачимо мозком. Око лише збирає світло, а сигнал розшифровується у кілька етапів у мозку, де і формується зображення.

“Зображення на сітківці зменшене й перевернуте, але мозок із перших тижнів життя вчиться його «правити»”, — пояснює біологиня Євдокія Решетник.

Підписуйтеся на наші соцмережі

Зір — це складний процес, де поєднуються світло, біохімія, електричні сигнали й нейронні зв’язки. Око — частина нервової системи, тож навіть після втрати зору мозок продовжує працювати. У кожного з нас є “сліпа пляма” — зона без фоторецепторів. Але ми її не помічаємо, бо мозок сам “домальовує” відсутнє. Це ще раз підтверджує думку, що зір — це не лише очі, а інтерпретація в мозку.

Звички, що залишаються: навіщо незрячим телефон і ліхтарик

Коли незряча людина бере в руки смартфон або вмикає ліхтарик, це може викликати подив. Чому вона це робить, якщо не бачить? У подкасті ведуча Ксенія Швець розповідає, як автоматично потягнулася до телефону і ввімкнула ліхтарик, коли шукала свою тростину. Вона розуміла, що світло їй не допоможе, але дія була настільки звичною, що виконалась бездумно.

Біологиня Євдокія Решетник пояснює, що це природна поведінка, зокрема результат того, як працює мозок. Людина протягом тривалого часу формує певну послідовність дій, які закріплюються як звичка. У стресовій ситуації мозок не аналізує заново, що доцільно, а просто запускає знайомий сценарій.

Це стосується і випадків, коли незрячі, які втратили зір у дорослому віці, продовжують “дивитися” в телефон або спрямовують погляд на людину під час розмови. Вони не бачать екрану або співрозмовника, але мозок усе одно активує попередню схему поведінки.

Як пояснює біологиня, це не ознака заперечення або психологічного захисту. Це типова реакція системи, яка звикла до певної дії: “Мозок запускає знайомі рухи автоматично, навіть якщо вхідні умови вже змінилися”.

Чому з віком ми більше дослухаємось: роль слуху

У розмові з біологинею Євдокією Решетник, ведуча Ксенія Швець звертає увагу на зміну значущості сенсорної інформації протягом життя. Попри те, що зір часто залишається домінантним каналом сприйняття, з віком люди дедалі більше покладаються на звук.

Це не пов’язано безпосередньо з втратою зору, а є природною рисою дорослішання. Як зазначає біологиня, “людина дорослішає, а далі аудіоінформація стає для неї важливішою”. Зовнішній вигляд, яскраві кольори, візуальні подразники — усе це залишається в центрі уваги у дитинстві. Дорослі поступово зміщують фокус на слово, голос, інтонацію.

Цікаво, що при цьому слух фізично слабшає. Уже після 15–16 років людина може не чути високочастотних звуків, наприклад, писку комара. Біологиня підкреслює: справа не в гостроті слуху, а в значущості звукової інформації. Ми починаємо прислухатись уважніше не тому, що чуємо краще, а тому, що надаємо цьому каналу більше довіри.

Водночас, якщо людині одночасно подати візуальний і аудіостимул, вона майже завжди спершу відреагує на зоровий, а особливо в молодому віці. Вибірковість уваги працює на користь зору: якщо щось спалахнуло, то ми дивимося, а не прислухаємось. Але з роками ситуація змінюється.

Це стає особливо помітним у людей, які втрачають зір: саме звук найчастіше залишається основним способом орієнтації й взаємодії зі світом. Проте навіть без сенсорних втрат — слух поступово набуває нової ваги, як канал глибшого і уважного сприйняття.

Що бачать уві сні незрячі

Ведуча Ксенія втратила зір сім років тому, але досі бачить сни. Вони лишилися візуальними завдяки зоровій пам’яті, сформованій у ранньому дитинстві. У тих же, хто не бачив ніколи, сни виглядають інакше: у них переважають слухові, тактильні, температурні чи навіть запахові образи. Вони не “дивляться” сни, а проживають їх іншими сенсами — так само, як сприймають світ.

Біологиня Євдокія Решетник пояснює: наш мозок працює в режимах, які змінюються, і сон — один із них. Уві сні ми продовжуємо сприймати сигнали, просто інакше. Навіть якщо немає візуального каналу, кора головного мозку функціонує. У незрячих людей знижена активність рухів очей у REM-фазі сну, але сни не зникають. Вони просто набувають іншої форми.

Формат сновидінь залежить і від того, коли саме людина втратила зір. Якщо це сталося після п’яти років, у снах лишається зорове уявлення — мозок встигає зберегти візуальну картинку. Якщо ж зору не було ніколи, мозок заповнює сни іншим: звуками, відчуттями, голосами. І все це — не просто фантазія. Це реальні сліди нейронної активності.