Кайдашева груша. Чому держава виграє санкційні суди, але майже нічого з них не отримує
З 2022 року Міністерство юстиції подало до Вищого антикорупційного суду 80 позовів про стягнення активів підсанкційних осіб. Суд задовольнив 62 повністю і 14 частково, ще чотири справи розглядаються. Держава виграла майже все, що заявляла.
Тепер друга цифра. Із 1487 активів, стягнених у дохід держави, продано 72. На 5,31 мільйона гривень. Решта 1415 стоять на балансі Фонду державного майна.
Між цими двома цифрами і лежить головна проблема нашої санкційної політики. Накладати санкції ми навчилися. Виконувати їх поки що ні.
Маршрут одного санкційного активу виглядає так. РНБО ухвалює рішення, Президент вводить його в дію указом. Мін'юст виявляє активи і подає позов. ВАКС стягує їх у дохід держави. Фонд державного майна ними розпоряджається.
Чотири органи, і кожен відповідає за свій відрізок шляху. За актив цілком не відповідає ніхто.
У «Кайдашевій сім'ї» Карпо доводив, що груша його, бо росте в його городі, а Лаврін, що його, бо він її прищепив. Обидва мали рацію. За грушу не відповідав ніхто.
Спершу про те, що працює
Санкційний механізм має дві половини, і плутати їх не варто.
Перша стосується ухвалення рішень, і тут держава працює швидко та послідовно. Рішення РНБО виходять регулярно, вводяться в дію указами Президента, МЗС інформує партнерів і порушує перед ними питання про дзеркальні обмеження. Запрацював Державний реєстр санкцій. Рівень узгодженості України зі спільними рішеннями ЄС у зовнішній і безпековій політиці сягає близько 99 відсотків. Саме це дозволило 14 липня відкрити переговорний Кластер 6, до якого належать і санкції.
Але в самій спільній позиції щодо відкриття кластера є фраза, яку варто прочитати уважно. ЄС зазначив, що законодавство про обмежувальні заходи Україна привела у відповідність лише частково, і очікує від нас зміцнення механізмів виконання санкцій та протидії їх обходу.
Отже, питання будуть саме до другої половини, до виконання. Про неї далі й ітиметься.
І тут варто почати з документа, який поки що майже ніхто не помітив. Аналітичний центр «Інститут законодавчих ідей» розробив проєкт комплексних змін до Закону «Про санкції» і передав його МЗС України та Мін’юсту з пропозицією підтримати та долучитися до доопрацювання. У Верховній Раді цього тексту немає.
Логіка авторів проста, і я з нею згоден. Чинний закон детально регулює, як санкцію накласти, і майже не регулює, що з нею робити далі. Видів санкцій багато, частина дублюється, частина юридично невизначена, а частина просто не має механізму виконання. Єдиного органу, який за все це відповідає, теж немає.
Далі три розриви, які з цього виростають.
Роки до суду: найнебезпечніше вікно
Санкція накладена. Позов ще не подано. Суд ще не почався. І саме в цьому проміжку, який триває роками, вирішується все.
Уявіть звичайну ситуацію. Проти власника заводу запроваджено блокування активів, сам він давно за кордоном. На заводі залишається найманий директор, який під жодні санкції не потрапив. Поки Мін'юст збирає доказову базу та готує позов, директор продає обладнання дружній фірмі, виводить обігові кошти на розрахунки з «постачальниками» і подає заяву про банкрутство.
Через два роки ВАКС ухвалює рішення на користь держави. І держава отримує юридичну особу без верстатів, без грошей на рахунку і з боргами перед кредиторами, яких ніхто ніколи не бачив.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Схема тут узагальнена, але кожен, хто вів такі справи, упізнає в ній кілька цілком конкретних.
Хто це робить на практиці? Далеко не завжди сам підсанкційний власник. Частіше люди навколо нього: найманий менеджмент, номінальні директори, родичі, на яких переписують нерухомість, дружні контрагенти, які купують майно за третину ціни.
І головне. Сьогодні жодна з цих дій не є злочином. Держава може хіба що оскаржувати кожну угоду окремо в господарському суді, а поки триває один процес, актив встигає змінити власника ще двічі.
Саме цей розрив і закриває законопроєкт №12406, який Президент вніс до Ради в січні 2025 року як невідкладний. Він уперше описує в законі, що вважається обходом санкцій: набуття заблокованих активів, їх переміщення, перетворення, приховування, доведення підприємства до банкрутства, подання завідомо неправдивої інформації про неспроможність розрахуватися з кредитором. Тобто рівно те, що відбувається на нашому уявному заводі.
Три речі, які варто про нього розуміти.
Перша. Хто відповідатиме. Не тільки підсанкційна особа. Стаття говорить про будь-кого, хто знав або повинен був знати, що майно належить особі під санкціями. Директор, який підписав договір. Покупець, який придбав верстати за третину ціни. Родич, на якого переоформили квартиру. Саме ті люди, які сьогодні почуваються цілком спокійно.
Друга. Що треба буде довести. Новий злочин, порушення санкції та умисний її обхід, вважається вчиненим у момент самої дії. Слідству не потрібно рахувати, скільки держава втратила: досить довести, що людина переоформила заблокований актив і розуміла, чий він. Це принципово, бо точно порахувати збиток від виведеного заводу майже неможливо, і саме на цьому такі справи традиційно розсипаються. Самі збитки нікуди не зникають, держава може стягувати їх окремо. Просто вирок від них більше не залежатиме.
Третя. Де межа. Щоб під тяжку статтю не потрапляли дрібниці, передбачено вартісний поріг у 151 400 гривень. Продали заблокований автомобіль за 400 тисяч, це вже кримінал. Вивезли офісну техніку на 50 тисяч, ні. Виняток один: для товарів військового і подвійного призначення порогу немає зовсім, там важить не сума, а сам факт.
Далі технічне, але без нього стаття не працює. Злочин віднесено до тяжких, строки давності не застосовуються, розслідує СБУ, а якщо підозрюваний за кордоном, справу можна вести за його відсутності. Окремо змінюється стаття про невиконання судових рішень: умисне невиконання рішення про стягнення активів у дохід держави каратиметься позбавленням волі від трьох до восьми років.
Якщо звести все до одного речення: досі ризикував лише той, хто потрапив під санкції, а тепер ризикуватиме кожен, хто допомагає йому зберегти майно.
Проєкт ІЗІ добудовує цю конструкцію з іншого боку. Він прописує заборону обходу вже в самому Законі «Про санкції», включно з приховуванням активів, порушенням умов дозволів і неподанням звітності. І закріплює те, що досі викликало суперечки: санкції можуть застосовуватися паралельно з кримінальним провадженням, одне не заміняє інше.
Сам №12406 давно готовий. 3 червня 2025 року Рада ухвалила його за основу 254 голосами, 8 липня комітет рекомендував прийняти в другому читанні та в цілому. Відтоді минув рік, а голосування немає.
Це наша імплементація Директиви ЄС 2024/1226, і, справедливості заради, спізнилися з нею не тільки ми. До травневого дедлайну 2025 року встигла менш ніж половина держав-членів. Різниця в тому, що їм закон треба було написати. У нас він написаний і проголосований наполовину. Залишилася кнопка.
Поки актив заблокований: дозволів не дає ніхто
Другий розрив помітити важче, бо він виглядає як технічна дрібниця.
Рахунок компанії заблоковано. Але. Треба заплатити податки. Треба сплатити судовий збір і найняти адвоката, щоб оскаржити саме це рішення. Банк, у якого лежать кошти, дивиться на платіжку і не розуміє, проводити її чи ні.
Питання просте: до кого звертатися за дозволом?
Відповіді немає, бо самої процедури дозволів у нашому законодавстві не існує. У Євросоюзі кожна держава визначає орган, який їх видає, у США це робить OFAC. В Україні цю функцію не покладено ні на кого, тож усе залежить від того, чи ризикне конкретний банківський працівник ухвалити рішення на власний розсуд. Зазвичай не ризикує.
ІЗІ пропонує тут два різні інструменти. Дозволи, які розглядають індивідуально: базові потреби людини, правнича допомога, обслуговування активу, виконання судових рішень. І винятки, вписані просто в закон, щоб щоразу нікого не питати: податки, судовий збір, штрафи, передача активів державі, внески на підтримку України.
Те саме зі звітністю. Закон не зобов'язує тих, хто утримує заблоковані активи, повідомляти державі, що саме в них лежить. Тому повного обсягу заблокованого в країні майна сьогодні не знає ніхто. Проєкт запроваджує звітування і для підсанкційних осіб, і для банків, і для всіх, хто такі активи тримає або виявляє.
Третій блок стосується прав, і це не поступка підсанкційним особам, а страховка держави. Проєкт дає процедуру скасування санкції, якщо в ідентифікаційних даних помилка або обставини спростувалися, і додає вимогу індивідуального обґрунтування. Торік Європейський суд з прав людини ухвалив перше рішення щодо українських санкцій, у справі «ТОВ «М.С.Л.» проти України». Ішлося про обмеження 2015 року, застосовані без такого обґрунтування. Відтоді модель істотно змінилася, але висновок ЄСПЛ стосується конструкції закону: судовий контроль має включати перевірку фактологічної основи. Інакше санкцію рано чи пізно скасують, і актив повернеться власнику.
Є в документі й сюжет, який зачіпає ширше коло людей, ніж здається. Коли блокування поширюється на підприємство, підконтрольне підсанкційній особі, під удар потрапляють співвласники, працівники й контрагенти, які до російського капіталу стосунку не мають. ІЗІ пропонує врегулювати це прямо: внутрішні запобіжники і зняття обмежень, якщо контроль підсанкційної особи усунуто.
І остання позиція, уповноважений орган, який координує виконання санкцій, збирає звітність і видає дозволи. Який саме, автори свідомо залишили відкритим.
Після суду: 72 активи з 1487
Третій розрив найпростіший для розуміння і найдорожчий.
Заблокований чи стягнений актив це не подія, а стан, який триває роками. Завод не ставиться на паузу, поки юристи сперечаються. Автомобіль без гаража за три роки перетворюється на металобрухт. Корпоративні права без операційних рішень дешевшають щодня.
Держава ж чекає рішення суду, потім чекає, поки актив приймуть на баланс, потім готує його до продажу. Кожен етап логічний. Разом вони дають 72 проданих активи з 1487.
Директива ЄС 2024/1260 відповідає на це прямо і навіть трохи цинічно. Вона вимагає планувати управління активом одразу після заморожування і дозволяє продати його ще до конфіскації, якщо майно швидко псується, знецінюється або потребує непропорційних витрат на утримання. Логіка проста: краще отримати гроші за живий актив, ніж вирок за мертвий. Для держав-членів строк спливає 23 листопада 2026 року, а зобов'язання України за Ukraine Facility розраховане на другий квартал 2027-го. Час є, і саме тому рішення варто ухвалювати зараз, а не в останній місяць.
Тож що робити
Перше. Проголосувати №12406 у другому читанні. Це не панацея, але єдиний пункт переліку, який не потребує ні грошей, ні нових структур, ні узгоджень. Документ готовий, висновок комітету є.
Друге. Дати проєкту ІЗІ парламентське життя. Поки він лежить у міністерстві як пропозиція, це аналітика. Щоб стати законом, потрібен суб'єкт законодавчої ініціативи і номер.
Третє. Почати з дозволів, винятків і звітності. Без них держава не знає ні обсягу заблокованого майна, ні того, що з ним відбувається, а банки і бізнес ухвалюють рішення навмання.
Четверте. Визначити функції уповноваженого органу, перш ніж сперечатися, який це буде орган. Їх три: видавати дозволи, збирати звітність, готувати пропозиції щодо перегляду. Звідси випливає одна умова. Це не може бути той самий орган, який санкції ініціює.
П'яте. Запровадити наскрізний облік активу від блокування до продажу і проміжну реалізацію для того, що не доживе до вироку. Показник ефективності тут не кількість позицій у реєстрі, а гроші в бюджеті.
***
У «Кайдашевої сім'ї» є дві редакції фіналу. За першою діло з грушею не скінчилося нічим: вона розросталася вшир і вгору, родила рясно й дратувала геть усіх. За другою груша всохла, і сім'ї помирилися. Суперечка вирішилася не тому, що хтось довів свою правоту, а тому, що зник її предмет.
З санкційними активами ми зараз пишемо саме другу редакцію. Тисяча чотириста п'ятнадцять позицій на балансі, чотири органи в ланцюгу і жодного, хто відповідає за результат.
Якщо нічого не змінювати, питання «хто має управляти» зніметься саме собою. Приблизно тоді, коли управляти вже не буде чим.