Цукрова імперія Терещенків: бізнес, який змінив Україну

Ще двісті років тому цукор був символом розкоші, а не щоденного споживання: близько 400 грамів коштували два рублі — майже як шістнадцята частина ціни корови. Саме на цьому ринку, який лише формувався, постала одна з найпотужніших підприємницьких династій на українських землях. Про еволюцію цукрової промисловості та роль у ній козацького роду Терещенків розповіло відео на YouTube-каналі AIN UA з рубрики Олд Мані — історія про капітал, інновації й відповідальність.

Артемій Терещенко: старт без легенд

Родоначальником династії вважається Артемій Якович Терещенко, уродженець околиць Глухова — колишньої козацької столиці й торговельного центру. Його молодість оповита суперечливими версіями: від козака наполеонівських війн до колишнього кріпака, який викупив себе сам. Проте достеменно відомо інше: надзвичайна підприємливість і ощадність, за які глухівці прозвали його Карбованцем.

Починав Терещенко з дрібної роздрібної торгівлі, продаючи товари з воза, згодом — з ятки й лавки. Поступово він перейшов до оптової торгівлі зерном і лісом, заклавши основу сімейного капіталу. Його бізнес був скромним, але стабільним — і саме ця стабільність стала головним активом.

Нікола Терещенко і сила репутації

Старший син, Нікола Артемійович, змалку був змушений працювати: навчання в Глухівському повітовому училищі він завершив «на мідні п’ятаки». Проте відсутність формальної освіти компенсувала підприємницька інтуїція. З юності він займався хлібною торгівлею, возив зерно до Криму, а назад — сіль і рибу.

З часом Нікола став ключовим заготівельником зерна в регіоні. Він інвестував у кам’яні комори, наймав працівників і залучив до справи братів Федора та Семена. Важливішим за гроші стала репутація: Терещенкам довіряли настільки, що відпускали зерно «під чесне слово». У добу загальної недовіри до дрібних торговців це було стратегічною перевагою — нематеріальним активом, який визначив масштаб подальшого зростання.

Війна, реформи і перехід до промисловості

Підписуйтеся на наші соцмережі

Кримська війна стала переломним моментом. Терещенки увійшли до числа державних постачальників армії Миколи I, забезпечуючи її продовольством, обмундируванням і дровами. Прибутки були значними й дали змогу перейти від торгівлі до промисловості.

Спершу Нікола інвестував у соляні розробки в Бахмуті, а згодом — у перший цукровий завод під Глуховом. Остаточний поштовх дала реформа 1861 року зі скасуванням кріпацтва. Поки багато поміщиків втрачали орієнтири, Терещенки скуповували й модернізували маєтки з цукроварнями на Правобережжі та будували власні виробництва.

До кінця 1860-х років у їхній власності було понад 70 тисяч гектарів землі в Чернігівській, Курській та Орловській губерніях, близько десяти цукрових заводів, млини та винокурні.

Чому саме цукор

Цукрова промисловість у той час лише набирала обертів, але вже обіцяла до 30% прибутковості. Державна підтримка буряківництва на родючих українських землях зробила галузь стратегічною. У 1870 році брати Терещенки заснували Товариство цукробурякових і рафінадних заводів із початковим капіталом у 3 млн рублів — еквівалентом майже 2 млрд сучасних гривень.

Фактично йшлося про закрите сімейне акціонерне товариство, де засновники одночасно були керівниками. Підприємства працювали на основі найманої праці, власних знарядь і постійної модернізації.

Соціальна модель виробництва

Терещенки одними з перших зрозуміли: ефективність починається з умов праці. На заводах будували житло, лікарні, школи, дбали про освітлення й вентиляцію цехів. Для прикладу, рафінадний завод на хуторі Михайлівському щодня переробляв 10 тисяч пудів цукру. Там працювали 660 робітників у тризмінному восьмигодинному графіку з вихідним раз на тиждень.

Зарплата становила від 6 до 15 рублів на місяць плюс 5 рублів на харчування. При заводі діяли лікарня на 35 ліжок, народне училище на 60 учнів і чайна з культурними заходами. Це була не виняткова практика, а системна модель.

У 1895 році Терещенки створили лабораторію, де вивели сорт лодижинських цукрових буряків, зробивши виробництво незалежним від імпортного насіння. Відходи переробляли на корм для худоби, яку експортували до Варшави.

Масштаб імперії і міжнародне визнання

Річний дохід товариства перевищив 12 млн рублів, а управління здійснювали 14 контор у різних містах. Наприкінці XIX століття Ніколі та Федору Терещенкам належало понад 200 тисяч гектарів землі. Власність Ніколи Артемійовича наприкінці життя оцінювали у 30 млн рублів.

На початку XX століття цукрозаводи Терещенків виробляли близько 10% усього цукру імперії — приблизно 72 тисячі тонн на рік. Якість продукції підтверджували нагороди: срібні медалі й відзнаки в Парижі, Харкові та тріумф на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року.

Меценатство як стратегія

До 80% своїх доходів Артемій Терещенко спрямовував на благодійність — принцип, який перейняли його сини. Лише Нікола Терещенко витратив на меценатство близько 5 млн рублів, половину — на Київ. За їхні кошти зводили лікарні, притулки, гімназії, торгові школи, церкви, політехнічний інститут і музеї.

Київ перетворився на справжню цукрову столицю, а Терещенки — на її головних доброчинців. Водночас вони не забували про Глухів, де фінансували освітні й медичні заклади та інфраструктуру.

Спадщина, що триває

Ніколу Артемійовича визнали почесним громадянином Києва, його ім’ям назвали вулиці, а у 2009 році відкрили пам’ятник біля Охматдиту — лікарні, на яку він пожертвував близько 500 тисяч рублів. Його нащадки й далі були залучені до державних і суспільних справ — від урядів початку ХХ століття до сучасного самоврядування.

Історія Терещенків — це не лише про капітал і цукор. Це приклад того, як поєднання репутації, інновацій, соціальної відповідальності й довгострокового мислення створює бізнес, що переживає покоління. У часи швидких прибутків ця модель виглядає майже анахронізмом. Але саме вона свого часу зробила українські землі центром однієї з найприбутковіших галузей Європи — і залишила спадщину, що відчутна досі.