Мова визвольних змагань: чотири лідери УНР та Гетьманату під мікроскопом ШІ
До Дня Української Державності українська система психолінгвістичної діагностики LITI (Lean-Ice Type Indicator), розроблена IT-групою FRACTAL, спеціально для SPEKA, провела другу хвилю аналізу мови знакових українських державників.
Після розбору чотирьох президентів сучасної України система зазирнула на сто років назад – у добу Перших визвольних змагань 1917-1921 років. Під мікроскоп ШІ потрапили: Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Павло Скоропадський та Володимир Винниченко.
Тут не було сучасних спічрайтерів та телевізійних маркерів. Джерелом аналізу став інший тип «непричесаного» письма: щоденники без розрахунку на публікацію, приватні мемуари гарячими слідами, програмні брошури для селян та перші державні грамоти.
Результат – чотири кардинально різні мовні матриці, лідери яких намагалися збудувати стартап «Україна» за взаємовиключними інструкціями в голові.
Симон Петлюра: публіцист, який керував словом, а не наказом
Петлюра – Головний Отаман військ УНР, але за фахом журналіст і редактор. І це тавро публіциста LITI бачить у кожному його тексті. Він розгортає думку як логічний доказ: теза, приклад, наслідок, висновок. Готове рішення він кидає рідко – він веде читача крок за кроком, через що речення розростаються до велетенських розмірів (середня довжина – майже 25 слів).
У його мові майже немає «я» – він розчиняє себе у справі. Зате панує займенник «вони» (інші народи, чужі армії), з якими він постійно порівнює українців. Його головна зброя – переконання. Замість сухого мілітарного наказу Петлюра пише складне обґрунтування, а державу, політику й культуру бачить виключно крізь оптику оборони – система зафіксувала понад 200 військових образів у його програмній праці.
Тон Петлюри помірно офіційний, але ставки він піднімає до максимуму: навіть питання про створення військової літератури у нього – це одразу «життя або смерть державного існування нації».
- Тіньова сторона: Екстернальний локус контролю – коли щось не вдавалося, пояснення причин у Петлюри завжди зміщувалося назовні (обставини, чужі сили, міжнародне становище), а не на власні помилки. Самоаналізу в текстах обмаль: той, хто занадто впевнений у своїй правоті, перестає бачити власні прорахунки.
Михайло Грушевський: історик, який намагався вести державу лекціями
Там, де військові бачать війну, Грушевський бачить дорогу. Професор історії, який очолив Центральну Раду, мислить причинами й наслідками («бо», «тому що», «через те»). LITI фіксує унікальну для політиків рису – інтелектуальну гнучкість. Грушевський буквально думає вголос і поправляє себе просто посеред фрази: «На сій землі Український народ, або краще сказати – ті люде, від яких пішов теперішній народ...»
Підписуйтеся на наші соцмережі
Він – єдиний серед лідерів тієї доби, чий тон ШІ визначає як «обережний». Він сумнівається, вживає слова «мабуть» та «правдоподібно». Найбільша аномалія – повна відсутність гніву. В розпал революції 1917 року у брошурі для мас система не знайшла жодного гнівного слова.
Свою емоцію Грушевський вкладає лише у поняття «воля», «рівність» та «свобода» (вони складають чверть його морального лексикону).
- Тіньова сторона: Сила історика стала слабкістю державного діяча. У моменти криз, коли натовп вимагав жорсткого й швидкого наказу, Грушевський пропонував аудиторії академічне пояснення та обережне «мабуть». Окрім того, піклуючись про абстрактний «народ», у своїй мові він майже не залишив місця для турботи про конкретну людину (лише 2% морального словника).
Павло Скоропадський: пан, який підписував державу чужою мовою
Гетьман Української Держави, генерал-лейтенант та нащадок козацького роду залишив по собі гігантський масив спогадів – 107 тисяч слів, написаних... російською. І в цьому криється його найбільший внутрішній розлам.
Скоропадський сам вивів формулу: «українець – це той, хто говорить українською». Але сам він уперше підписав власне ім'я українською мовою у 44 роки – в ніч перед переворотом, коли брав усю повноту влади.
В його уявленні українська була мовою «дрібної інтелігенції, конторників та телеграфістів». Він любив Україну, відкривав українські гімназії та університети, захищав мову від кпівок великоросів, але робив це російською. Українська мова зринає в його спогадах як інструмент примусу чи «костюм» для самозванців.
Він мислить як абсолютний авторитарний лідер. Займенник «я» у його текстах трапляється уп'ятеро частіше за «ми» (41 «я» на 1000 слів – порівняно з 8 «я» у Коновальця). Його держава говорила в однині: навіть у Грамоті до народу він використовує «я» та «мені» в рази частіше, ніж «ми».
- Тіньова сторона: Разюча класова та мовна дисоціація з народом, яким він керував. Скоропадський постійно балансує між авторитарним «я вирішив» та скаргою на обставини «мені довелося» (слова примусу вживає вдвічі частіше за сучасників). Він прямо визнає тактичні помилки, але стратегічно залишається «паном», чий мовний код належав іншій культурі.
Володимир Винниченко: естет, який зневажив людський матеріал
Письменник і перший голова уряду УНР Володимир Винниченко не вимикав у собі романіста ні на хвилину. У його щоденниках 1917-1920 років, коли країна стікала кров'ю, опис катастрофи чергується з пейзажною естетикою: «Лісова тиша ходить навшпиньках круг хатинки».
Винниченко – нещадний аналітик. Він мислить короткими тезами-формулами і бачить механіку поразки краще за інших:«Все ми б'ємось не для себе… Коли ж уже для себе будемо битись?». Проте його міжособистісний стиль просякнутий фізичною огидою до людей. Власну Директорію він описує як паноптикум потвор: у когось «коняче лице», у когось «баб'яче пом'яте».
Його головна драма втілена в одному питанні: «Невже коли-небудь хороше діло могло бути зроблене поганими руками?». Він щиро прагнув національного визволення, але гидував людьми, які мали це визволення будувати.
- Тіньова сторона: Втеча від брудного матеріалу реальності. Щойно простір влади виявлявся надто далеким від його уявлень про чистоту, Винниченко умивав руки й усувався. Поразку держави він зрештою пояснив зручною для себе формулою: «Нема нації – нема держави», що зняло з нього особисту відповідальність та дозволило з комфортом спостерігати за катастрофою з теплої хатинки у французьких Альпах.
Що це каже про державу
Якщо зіставити мовні машини лідерів УНР та Гетьманату з президентами сучасної України, ми побачимо вражаючі парадокси.
По-перше, проблема особистої провини. Якщо сучасні президенти ніколи не кажуть «я помилився» (звертаючись до колективного «ми» або перекладаючи провину на систему), то лідери сторічної давнини мали зовсім інші полюси: Скоропадський та Винниченко прямо фіксували власні помилки й сором, натомість Петлюра та Грушевський ховали прорахунки за «зовнішніми обставинами» або «об'єктивним історичним шляхом».
По-перше, мовний шов. Мова, якою будували державу, і мова, якою відчували найгостріші емоції, у багатьох лідерів була різною. У Кучми це «Господи мой» у хвилину шоку, у Зеленського – російська під час розмови про родину. У Скоропадського цей розлам був тектонічним: він намагався керувати українською державою, мислячи, відчуваючи та виправдовуючись виключно російською.
Головна ж трагедія 1917-1921 років полягала в тому, що чотири лідери жили у взаємовиключних лінгвістичних світах:
- Петлюра писав проповіді замість наказів.
- Грушевський читав лекції замість ухвалення рішень.
- Скоропадський віддавав накази «пана» чужою для підлеглих мовою.
- Винниченко малював сатиричні карикатури на тих, з ким мав тримати оборону.
Коли мова та мислення лідерів настільки несумісні, держава розпадається не від ворожих снарядів, а від неможливості синхронізувати понятійний апарат. І це найважливіший урок минулого для нашого сьогодення.
Система LITI аналізує спонтанне письмове та усне мовлення без урахування редакторських правок чи публічного pr-позиціонування. Профілі побудовано на верифікованих джерелах (Вікіджерела, щоденники та академічні видання мемуарів).
Нагадаємо, раніше SPEKA розбирала, кого з мерів Києва ШІ вважає найефективнішим.