Коли відео перестає бути доказом: урок Sora для права і довіри
У 2024 році OpenAI представила Sora — один із найамбітніших експериментів у сфері генеративного відео. Модель дозволяла створювати короткі, 5–20 секундні ролики за текстовим запитом — від умовного «людина йде вулицею Токіо під дощем» до складних кінематографічних сцен.
Це був логічний крок після успіху ChatGPT: якщо текст можна генерувати, чому б не генерувати відео? На той момент OpenAI уже залучила мільярдні інвестиції, зокрема від Microsoft, і активно розширювала партнерства з медіа та креативною індустрією. Зокрема, напередодні масштабування продукту компанія домовлялася з правовласниками про використання контенту, а у 2025 році уклала гучну угоду з Walt Disney Company щодо доступу до ліцензованих персонажів.
Здавалося, що Sora стане «ChatGPT для відео». І певний час так і було. Але вже 24 березня в мережі X з’явилося коротке повідомлення про припинення роботи сервісу. Формально закривався застосунок і веб-версія. Але насправді завершувався один із найгучніших експериментів у генеративному відео. І причина не в технології. Навпаки.
Темний бік генеративного відео
Sora швидко продемонструвала дві паралельні реальності. У стрічці поряд із креативними чи абсурдними роликами почали з’являтися відео, які складно сприймати як розвагу. Наприклад, моделювалися сцени паніки під час нібито бомбардувань або масових розстрілів — люди кричать, біжать у натовпі, все виглядає як реальний репортаж із місця подій. Інші відео імітували бойові дії в Газі чи М’янмі, де «діти» розповідають про зруйновані будинки, або новинні включення з Ефіопії, де журналіст у бронежилеті говорить про обстріли житлових районів.
В українському інфопросторі з’являлися згенеровані відео зі «зверненнями» військових та публічних осіб, які легко сплутати з реальними. До прикладу, фейковий колишній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний неодноразово зʼявлявся на відео, у яких закликав або скласти зброю або, навпаки, вдаватись до активних бойових дій проти діючої влади та державного перевороту, а фейковий колишній Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба телефонував сенатору США щоб отримати секретну інформацію.
Були й інші приклади: у відео з підказкою «мітинг у Шарлоттсвіллі» з’являвся протестувальник, який вигукує гасло, пов’язане з білим супремасизмом. Паралельно платформа без особливих обмежень генерувала відео з персонажами, захищеними авторським правом: від SpongeBob до Pokémon, які могли опинятися у політичних сюжетах, протестах або відверто абсурдних сценаріях.
Крах довіри: чому відео більше не є доказом
Усі ці кейси важливі не тому, що вони шокують самі по собі. Подібний контент існував і раніше. Важливо інше — швидкість і простота його створення. Те, що раніше вимагало ресурсів, тепер зводиться до одного текстового запиту.
І в якийсь момент це змінює не лише кількість фейків, а саму логіку довіри. Тому що питання вже не в тому, правдиве конкретне відео чи ні. Питання в тому, чи є у нас взагалі інструменти, щоб це впевнено встановити.
Відео традиційно сприймалося як доказ. Якщо щось «є на відео», це означає, що це відбулося. З появою таких інструментів ця логіка більше не працює. Сам факт наявності відео нічого не доводить.
Підписуйтеся на наші соцмережі
Контент без кордонів
Ситуацію ускладнює й те, що контент не залишається всередині платформи. Він швидко поширюється далі — у соціальні мережі, месенджери, новинні стрічки — і там уже існує без будь-яких позначок чи контексту. У такому середовищі відрізнити реальне від згенерованого стає дедалі складніше.
Авторське право та контроль над контентом
Окремим блоком стали питання авторського права і контролю над контентом. Використання відомих персонажів, стилів і образів створило додаткову напругу з правовласниками і лише підсилило загальну дискусію навколо продукту.
Зрештою, рішення OpenAI обмежити Sora — це не про невдалий продукт. Це зіткнення технології з межами, які виявилися не технічними, а етичними. Навіть самі розробники визнавали ризики: залежність від контенту, булінг, «засмічення» інформаційного простору низькоякісними відео. Але головне — неможливість повноцінно контролювати використання інструменту. Тож ми чи не вперше бачимо ситуацію, коли приватна компанія змушена фактично виконувати функцію регулятора і стримувати технологію, тому що інституційна система не встигає за її розвитком.
Водночас важливо розуміти: із закриттям Sora проблема нікуди не зникає. Вона лише виходить за межі контрольованого середовища і переміщується у менш прозорі простори, де можливостей для контролю ще менше, а наслідки потенційно серйозніші.
Діпфейк як інфраструктурний ризик
Діпфейк перестає бути суто технологічною темою і переходить у площину довіри — до інформації, до доказів, до самої реальності. І водночас це питання здатності права реагувати на ситуацію, яка вже відбулася, а не лише формується.
Ми фактично спостерігаємо, як діпфейк із окремого явища перетворюється на інфраструктурний ризик, що одночасно зачіпає політичні процеси, безпеку, медіа та приватне життя. У таких умовах точкові рішення втрачають ефективність. Йдеться вже не про заборони чи реакцію на окремі інциденти, а про необхідність вибудови цілісної системи правил, яка визначатиме межі допустимого, відповідальність за зловживання і механізми оперативного реагування.
І головне — про зміщення фокусу з реакції на превенцію.
Український контекст
Для України ця проблема має ще глибший вимір. Ми перебуваємо у стані повномасштабної гібридної війни, де інформація є не менш важливою, ніж військові дії. Ворог системно використовує діпфейки, зокрема, через TikTok та Telegram, для дискредитації ЗСУ, поширення паніки, деморалізації суспільства та підриву довіри до державних інституцій.
На початку 2026 року резонанс викликав скандал довкола аудіозапису, який оприлюднив Ігор Мосійчук і на якому, за його словами, голова депутатської фракції ПП “Слуга народу” у парламенті Давид Арахамія нібито обговорює провокацію проти Юлії Тимошенко. Незалежно від оцінок достовірності, сам факт появи подібних матеріалів демонструє: аудіозаписи вже стали інструментом політичної боротьби, а з розвитком діпфейків межа між реальністю та штучною симуляцією стає дедалі тоншою. Це підриває довіру до доказів, публічних заяв та навіть самого поняття автентичності.
У цьому контексті запит на перевірку автентичності відео та голосу лише зростатиме — як з боку суспільства, так і з боку держави. Показовим тут є нещодавнє розслідування Михайла Ткача, відоме як «Міндічгейт», яке знову поставило питання довіри до записів, їх походження та можливостей маніпуляції контентом у центр публічної дискусії.
Як інші держави регулюють ШІ
Світ вже не ігнорує загрозу під назвою “deepfake”. У США активно обговорюється федеральний законопроєкт No Fakes Act, а у Європейському Союзі набув чинності Artificial Intelligence Act, який встановлює рамки використання ШІ та вимоги до маркування згенерованого контенту. Окремі країни йдуть ще далі.
У Франції криміналізовано використання зображення людини без її згоди у штучно створеному контенті. В Італії незаконне поширення матеріалів, створених за допомогою ШІ, може каратися позбавленням волі від одного до п’яти років. У багатьох юрисдикціях посилюються санкції за шахрайство, крадіжку персональних даних та поширення інтимного контенту, створеного за допомогою штучного інтелекту без згоди особи.
На мою думку, в Україні доцільно запровадити окреме кримінально-правове регулювання зловживань діпфейками шляхом внесення змін до Кримінального кодексу України. Йдеться про формування чіткої норми, яка б охоплювала відповідальність за виготовлення, використання чи розповсюдження штучно згенерованих зображень або голосу фізичної особи без її згоди та без належного маркування, як посягання на базові немайнові права — честь, гідність, ділову репутацію та приватність. Водночас важливо передбачити кваліфіковані склади для випадків, коли діпфейки використовуються як інструмент шантажу, вимагання, незаконного заволодіння майном чи правами, або завдають істотної репутаційної чи майнової шкоди, а також коли вони стають засобом посягання на національну безпеку — зокрема у контексті інформаційної війни та впливу через цифрові платформи. Такий підхід дозволяє розглядати діпфейки не лише як індивідуальне порушення прав, а і як потенційний інструмент впливу на державу в умовах війни.
Ключова ідея спільна — регулювання не зводиться лише до криміналізації. Йдеться про системне врегулювання всієї сфери: від створення до поширення контенту, згенерованого штучним інтелектом.
Висновок
Історія Sora зафіксувала момент, після якого повернення до попередньої логіки більше немає. Ми вже живемо у світі, де створити переконливе відео значно легше, ніж перевірити його достовірність. І саме тому питання сьогодні полягає не в тому, чи потрібно регулювання, а в тому, чи встигне воно за реальністю.
Більшість розвинених країн уже рухаються в напрямку врегулювання штучного інтелекту. Україна також має не лише оновити законодавство відповідно до нових викликів, а й врахувати специфіку воєнного часу. Йдеться про комплексний підхід, що поєднує рамкове регулювання з чітко визначеною кримінальною відповідальністю.
Водночас криміналізація таких дій має на меті не тільки покарання. Її головна функція — превенція, тобто запобігання правопорушенням. Люди повинні чітко усвідомлювати: створення і поширення діпфейків, особливо з метою дестабілізації держави в умовах війни, тягне за собою реальні та суворі наслідки. Саме це усвідомлення може зупинити ще до того, як буде натиснута кнопка «опублікувати».